15 липня 1841 Михайло Юрійович Лермонтов загинув. Одним з останніх добутків великого поета й письменника є вірш «Виходжу один я на дорогу».

Ліричний герой цього добутку відправляється пізньою ніччю до схилу гори Машук. Врода природи, місяць і зірки, тернистий шлях, по якому йшов ліричний герой (чомусь мені здається, що автор персоніфікував самого собі в цьому вірші) - в описах усього перерахованого вище відчувається хвилювання автора перед величчю й красою природи.

У вірші «Виходжу один я на дорогу» співає схиляється перед величчю південної нічної прохолоді, його чарує навколишній спокій і тиша. Читаючи рядка Лермонтова, сам мимоволі починаєш відчувати собі свідком цієї прекрасної картини - перед очами встають і «кременистий шлях» і схил Машука.

І в цій чудесній обстановці, Лермонтов звертається вже не до природи, а до людей, до суспільства, до своїх сумних думок. Він не може знайти волі, йому від цього важко й боляче. При цьому в словах Лермонтова відчувається ті, як сильно він любити життя, незважаючи на горі й труднощі, які зустрічаються постійно на шляху. Він намагається відігнати від собі тужливі думки про зазагибель, що насувається.

Мені здається, що коли Лермонтов писав свій вірш «Виходжу один я на дорогу», він передчував свою смерть, що осягла його найближчим годиною після написання цього добутку. Співуче, саме тому він і вписавши його в «Записну книгу Одоєвського«