1860-ті роки... Особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської імперії, року своєрідної «відлиги». Це був гарячий час у російській літературі, коли мир побачив Базарова Тургенєва й критику на нього Писарєва, а «Основа» розворушила українське питання. Атмосфера цих часів і оживає під пером И. Нечуя-Левицького в повісті «Хмари».

Своєю тематикою, колом порушених проблем вона істотно відрізняється від усього того, що вже було створено письменником і його попередниками й сучасниками. Самим дивним було те, що головними персонажами в добутку стали українські інтелігенти. Звичайно, царська цензура вороже сприйняла «Хмари», вилучалися цілі сторінки й розділи тексту, письменник змушений був скорочувати ті місця в добутку, де викривалися реакційні діячі, подавалися сміливі висловлення, об'єктивні оцінки тодішньої дійсності

Однак Нечуй-Левицький не залишав роботи над добутком і уздовж майже сорока років вертався до нього, переробляв його, удосконалював. Що ж його примушувало? Напевно, сумні й нескінченні думки про Україну, її злидарському положенні, духовному занепаді. Художник шукав шляхи, які б вивели рідний край з недолі. Він сам все життя трудилося для рідної культури, українського слова, був теперішнім патріотом і подвижником - прагнув розбурхати вогонь гордості й честі в душі кожного українця, вірив, що це відбудеться тоді, коли на Україні буде якнайбільше освічених, національно свідомих і працьовитих людей

У добутку поставлені питання, які не втрачають своєї гостроти й нині. Як розігнати над Україною хмари, які століттями скупчилися над її культурою, мовою, Народом? Як переконати народ у необхідності вільного й розумного буття, щоб ожив і був щасливим цей Богом щасливий край і його люди?

На ці питання автор не дає вичерпної відповіді, але спонукує думати, осмислювати, шукати шляхи відродження України й твердження свого місця вней.

Нечуй-Левицький зображує драму національного занепаду України в обставинах миколаївської деспотії з її русифікаторською політикою. Темрява, безграмотність народу, засилля чужоземної мови. Автор розповідає дві повчальні Історії, які часом переплітаються, і начебто зіставляє-протиставляє двох своїх героїв - Степана Воздвиженского й Василя Дашковича.

Відразу відчуваєш, що симпатії самого письменника явно не на стороні Воздвиженского. Це малокультурна людина, що не поважає права чужої власності, любить випити. Про майбутню дружину міркує як про найманку або служницю. Він корисливий і лицемірний. Віра в Бога для нього - лише ритуал, спосіб завоювати прихильність професорів і духівників, а потім зайняти зручне місце служби. Степан часто «грає комедію», легко віддає, безсоромно обдурюється

Воздвиженский - нікчемний викладач, скалка на нашій землі, що прагне верховодити, мати від усього вигоду. Він деспот і реакціонер, душитель будь-яких прогресивних ідей. Такі, як Воздвиженский, і втілювали русифікаторську політику царського самодержавства, були душителями всього українського

Дашкович же - навпаки: тихий, охайний, розташований до знань, цілеспрямований. Він залучає до себе теперішньою козацькою вродою, поетичністю душі, чудовим голосом. У Свого народу він навчився працьовитості, високій культурі й мудрості. Став професором, здобув повагу серед студентів і колег. Його запрошують у Московський університет, але він залишається вірним своєму краю, вертається в Київ і споює навколо себе прогресивну молодь

Чому ж Дашкович, високоморальний, люблячий син України, фактично не дійшов до своїй «ясній і простій меті»? Чому талановитий учений, професор Дашкович поступово стає «пропащою силою»? Може, через те, що був бездіяльної, покладався лише на утворення й культуру? Його програма - це програма не реформатора, а просвітителя. Наукові його пошуки далекі від життя й насущних проблем України. Його залучають слов'янофільські ідеї, і він усе більше відходить від свого природного українства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософія цікавить більше, ніж Україна. Україна вгасає в ньому, так само й він вгасає для України

Цю сумну історію Нечуй-Левицький завершує моторошною картиною, що

виникає в сні Дашковича, що приїжджає в рідне село й застає замість рідного дому порослую бур'янами руїну. У тім страшному сні всі навкруги починає раптом провалюватися в землю — рідний дім, церква, гора, люди, озера розливаються й затоплюють село, а з ним — і самого Дашковича...

Поступово тема «батьків» переростає в тему «дітей», центральною фігурою стає Павло Радюк з Полтавщини, студент Київського університету. Проводир серед ровесників, парубок, якого всі люблять «за розум, доброту й щирість», Павло хоче «прикласти до життя свого народу й України» ідеї європейської освіти. Цей герой - продукт тієї атмосфери, що запанувала в Російської імперії на самому початку 1860-х років. Інтелігентів, які тоді жили тими ж ідеями, що й Радюк у повісті «Хмари», називали украинофилами.

Приїхавши до батьків, Павло заявляє: «Ми народники..., ми націонали..., ми демократи». Він небагато театральний, багатослівний, піднятий над юрбою, особливо тоді, коли демонстративно одягає вишиту сорочку й свиту, чим шокує своїх рідних. Павло охоче виголошує цілі мовлення й цим небагато нагадує Євгенія Базарова з роману Тургенєва «Батьки й діти». Він має програму дій, що близька до народницького, шукає способи запобігти людським лихам, разом з однодумцями вивчає історію України

Радюк палко дискутує зі слов'янофілами, які бояться української мови й «варварів з Парижа», відстоює ідею жіночої емансипації, читає селянам Шевченко, захищає европейство на національному ґрунті... Проте цей герой - весь ( у мовленнях, у пишній риториці. У своїх польотах уяви він буває наївним, і тоді і йому допомагають спуститися на грішну землю).

Сказавши багато слів про важливість «науки й освіті», Павло зрештою береться із друзями за організацію недільних шкіл, видання книжечок для народу, обмірковує плани щодо створення історичного музею й народного театру...

Радюк прагне жити чесно, хоче поділити з народом його долю, наблизитися до нього. Але й у цього юнака мало в характері діяльної сили, щоб розігнати хмари над Україною. Нечуй-Левицький начебто застерігає: одну справу проголошувати, а друге - виконувати задумане

Після 1863 року реальним Радюкам прийде нелегко - їх будуть висилати з України. Тому й Нечуй-Левицький завершив свою повість лиховісними передчуттями. Його Павло Радюк змушений залишити Київ і податися служити на Кавказ. Ми не знаємо, як зложиться далі його доля, але хочеться вірити, що запальний і щирий у своїх мріяннях Павло Радюк не перетвориться в байдужого обивателя. Коли писалися «Хмари», життя ще не дало ясної відповіді на питання про історичну перспективу Радюков.

Кожне наступне покоління повинне зробити крок уперед, зробити щось гарне для рідного народу, для Батьківщини. Воно повинне осмислити помилки попередників і внести власну часточку в розвиток свого краю. Проголошуючи гімн молодості, письменник спонукує й нас, сьогоднішніх, пригадати знамениті справи багатьох поколінь молодих українців. Пам'ятаємо, борцям за Україну, що загинула під Крутами в 1918 році, було по 16-17 років. Вони встигли лише пролити кров за овіяне мрією держава - і прославили себе навіки. Духовна еліта України в 30-х роках усьому світу показала силу таланта свого народу, але була знищена сталинизмом. Потоптаний прапор України підняло покоління шестидесятників - В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, И. Драч...

Сьогодні Україна стала державою. Настала пора новому поколінню молодих українців прийняти естафету від своїх попередників. Треба гартувати душу, учити розпізнавати добро й зло, будувати держава. Нечую-Левицькому так хотілося, щоб кожний українець, осмисливши власну сутність і сутність свого народу, міг сказати словами побратима Дашковича, серба по національності: «За честь свою, за честь свого народу й національність ми готові тричі вмерти! Ми не допустимо, щоб снас хтось сміявся й насміхався!»