Про жіночі образи XIX сторіччя прийнято говорити «чарівні». І це правда. Жінка - джерело радості, сили й натхнення. Лермонтов писав: «И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, /Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, /И царює в душі якийсь холод таємний, /Коли вогонь кипить у крові». Ці слова як не можна краще розкривають характер головного героя роману Печорина і його відношення до жінок. Їх у добутку три: Бела, князівна Мері й Віра

Першої перед читачами з'являється кавказька дівчина Бела, від якої віє щиросердечною чистотою, добротою й щирістю. Але її характер не позбавлений і такі національні риси, як гордість, почуття власного достоїнства, нерозвиненість і здатність до пристрасті. Образившись на Печорина за відхід на полювання, гордо піднявши голову, вона говорила: «Я не раба - я князівська дочка!..» Лермонтов не дає докладного опису зовнішності черкески, але звертає увагу на її очі, які, «як у гірської сарни, так і заглядали... у душу». Вона так жагуче й гаряче любить Печорина, що його любов до неї здається неглибокої й несерйозною. Образ Бели потрібний був Лермонтову для того, щоб показати, що й такої чистої й ніжної любові Печорину мало для відповідного й щирого почуття. Йому все набридає, і він робить висновок: «Любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простодушність однієї так само набридають, як і кокетство інший».

Наступна героїня - ундина - допомагає авторові показати прагнення Печорина пізнати той романтичний, загадковий мир, до якого вона належить. Це мир беззаконно вільного життя, і це притягає Печорина, як і все нове й непізнане вжизни.

Героїня новели «Тамань» є типово романтичним образом: білі довгі волосся, гнучкий тонкий стан і очі, що володіють якоюсь магнетичною владою. Вона постійно перебуває в русі, рвучка, як вітер

Бела - юна черкеска, про яку ми довідаємося з оповідання Максима Максимича. Печорин, побачивши її на весіллі, був полонений її зовнішністю і якийсь необичайностью. Вона здалася йому втіленням безпосередності, природності, тобто всього того, чого Печорин не зустрічав у знайомих йому світських дамах. Його дуже захопила боротьба за Белу, але коли всі перешкоди були знищені й Бела з радістю прийняла свою долю, Печорин зрозумів, що він обманулся: «...любов дикунки деяким краще любові знатної панянки, неуцтво й простодушність однієї так само набридають, як і кокетство інший». Втім, не будемо забувати, що ця думка не автора, а Печорина, що, як відомо зі змісту роману, швидко у всім разочаровивался.

У Бели сильний цільний характер, у якому є й твердість, і гордість, і сталість, адже виховувалася вона в традиціях Кавказу

Зовсім іншої виглядає князівна Мері. Про неї ми довідаємося із щоденника Печорина, у якому докладно описане «водяне суспільство» Пятигорска, де перебував герой. Уже в першій розмові із Грушницким про князівну Мері звучить іронічний, трохи глузливий тон оповідання

Мері Лиговская зовсім молода, гарна собою, недосвідчена, кокетлива. Вона, природно, не дуже добре розбирається в людях, не бачить фарсу Грушницкого, недорозуміє тонко розрахованої гри Печорина. Їй хочеться жити так, як прийнято в її колі, з деяким марнославством, блиском. Мері стає предметом суперництва між Грушницким і Печориним. Ця неварта гра одного губить, іншого забавляє. У Печорина, втім, є й своя мета: буваючи в Лиговских, він має можливість бачити там Віру. У такій обстановці, здається, князівні Мері було дуже важко бути самої собою й, можливо, виявити свої кращі якості

Чому Печорину так нудно й самотньо? Відповісти на це питання - виходить, розкрити причину його прикростей. Печорин - неординарна особистість, отже, він по-своєму шукав це й у жінках, шукав ту, котра могла б цілком захопити його душу. Але такий не перебувало. І, на мій погляд, Лермонтов ставив перед собою завдання набагато ширше, ніж просто показати молодих, недосвідчених, нещасних дівчин, роздавлених егоїзмом Печорина.

Любов Печорина дана начебто схематично. Лермонтов не показав, якщо можна так сказати, цілком цього почуття. Печорин плакав, коли загнав коня, але не наздогнав Віру. Однак це був усього лише тимчасовий порив душі й не більше того. Ранком він знову став самим собою. Так, Віра - тільки хворобливе минуле Печорина. Він не був щасливий з нею, тому що вона була чужою дружиною, що, зрозуміло, було нестерпно для самолюбства Григорія. Немає! Це не для Печорина! Може бути, тому, щоб знайти загублену рівновагу, вона так холодний з юними, закоханими в нього жінками

Лермонтов відокремлює себе від Печорина, заявляючи, що портрет героя складений з пороків усього суспільства. Втім, у відносинах Печорина й Віри мені бачиться відбиття трагічної нерозділеної любові Лермонтова до Вареньке Бахметьевой. Поет любив її все своє коротке життя. Він писав про неї: «У ніг інших не забував я погляд твоїх очей, /Люблячи інших, я лише страждав любов'ю колишніх днів». У цьому, здається, автор схожий на свого героя. Лермонтов був гарний, його любили багато жінок, але він постійно вертався в думках до образа своєї улюбленої

Лермонтов не випадково приділив величезну увагу жіночим образам у своєму романі. Жодна серйозна проблема, тим більше проблема героя й часу, не може бути розглянута поза прекрасною й кращою половиною людства, поза її інтересами, переживань і почуттів. Одним з відкриттів, зроблених тут письменником, було використання принципу: розповідайте мені, хто любить цієї людини, і я складу про нього подання. Жіночі характери «Героя нашого часу» допомогли авторові повніше розкрити образ Печорина й додали самому роману якусь неповторність і зовсім особливу принадність

Про життя М. Ю. Лермонтова написана чудова книга Новикова «Про душі живих і мертвих», про нього створене багато критичних статей. Якщо Пушкін є творцем першого реалістичного роману про сучасність у віршах, то Лермонтов - автором першого реалістичного роману-у прозі. Його добуток відрізняється тією глибиною психологічного аналізу, що дозволила Чернишевському побачити саме в Лермонтові безпосереднього попередника Лева Толстого

В «Тамані» Лермонтов використовував такий художній прийом, як романтична іронія: Печорин кидається в човен за ундиною, але, тільки відпливши 50 саджений від берега, згадує про те, що плавати не вміє. Це підтверджує його захопленість таємничістю ундини й миром «чесних контрабандистів». Але й у цьому романтичному світі Печорин виявляється зайвим і не знаходить собі пристановища

Але й у світі, до якого належить герой по народженню, він також почуває себе самотнім і марним. Так, у повісті «Князівна Мері» представлені жіночі образи, які допомагають розкрити причини такого стану героя

Князівна Мері розумна, начитанна, шляхетна й морально чиста. Вона романтик по натурі, причому наївний, тому що вона ще молода й неопитка. Печорин добре розбирається в людях, і особливо в жінках, він відразу зрозумів сутність Мері: їй цікаво й подобається те, що таємниче, загадково й недосяжно, їй хочеться, щоб чоловіка забавляли її. Так було із Грущницким, що спочатку зацікавив її своїми пишними фразами, а потім набрид. Вся увага перемкнулася на Печорина, що появились як романтичний герой, так несхожий на інші. Печорин, сам не знаючи чому, намагається захопити молоду дівчину, і вона, по своїй наївності й недосвідченості, закохується внего.

Князівна Мері потрібна була Лермонтову, щоб показати пристрасть Печорина панувати над людьми, збуджувати почуття любові, приносячись іншим тільки страждання

Ми бачимо, що «молода, тільки-но душа, що розпустилася,» Мері не здатна розбудити в головному герої теперішні й щирі почуття. І любов наївної Мері йому також не потрібна

Інша героїня повести «Князівна Мері» - Віра- відіграє більшу роль у розкритті характеру Печорина. Вона - єдиний жіночий образ, що зіставляється з головним героєм, а не протиставляється. Її образ написаний неясно: Лермонтов не описує її життя докладно, не розкриває докладно і її характер. Але при цьому вказує на те, що Віра - єдина людина, що повністю зрозумів сутність Печорина, що любить його з усіма достоїнствами й недоліками. Цю проникливість і вірність почуттю не міг не оцінити й сам Печорин: «Вона єдина жінка у світі, що я не маю сил був би обдурити», - і тільки вона одна викликає теперішні й щирі почуття, хоча й скороминущі. Почуття Віри настільки сильні, що вона прощає всі страждання, принесені їй Печориним, продовжуючи любити його, знаючи, що вони ніколи не будуть разом. В образі Віри ми бачимо покірність, жертовність, у неї немає яскраво вираженого почуття власного достоїнства, вона знову зізнається в любові Печорину після того, як він уже один раз її залишив. Все це потрібно було авторові, щоб ще більше показати егоїзм героя, його відношення до навколишньої, острах втратити волю - головне, на його думку, вжизни.