«Добрий» пан не роздавав самоособисто зуботичин і потиличників, але зате був досить небайдужий до прекрасної підлоги. Мало-мальськи пригожих «селянських дівок і бабів» вели до пана. Хтивість у нього з'єднувалося із пристрастю «до наливок і солодких горілок». Патріархальний залицяльник закохався в чужу кріпосну, за дорогу ціну купив неї, женився на ній (і такі випадки були відомі в Росії) і залишив сина Михайла Степановича, що у повному змісті пройшов вогні й води й мідні труби: служив у гвардії, жив у будинку далекої родички - княгині, побував з її сином у революційному Парижу, був присутній при узятті Бастилії, бився на дуелі й зрештою перетворився в дріб'язкового, сухого, черствого тирана своїх ближніх

Повість «Борг насамперед» залишилася незакінченою. П'ять перших розділів, цілком оброблених, Герцен мав намір опублікувати в «Сучаснику» і наприкінці січня 1848 року вислав їх у Петербург. На той час приспіла звістка про революцію у Франції. Нема чого було й думати про публікацію в Росії подібного добутку - різко антикріпосницького, так ще й зі сценами з епохи Великої французької буржуазної революції 1789 року

Незабаром і сам Герцен охолонув до свого задуму. Він занурився в гущавину подій, що трясли Західну Європу: революція у Франції, у Німеччині, в Австрії, визвольне рух в Італії, Угорщині. Тему зайвої людини владно відсували інші теми й проблеми, що представлялися Герценові більше своєчасними й важливими для підйому визвольного руху Вроссии.

У середині сорокових років талант Герцена одержав визнання як друзів, так і ворогів. Дивно, але це так: вороги теж добре й швидко відчули, що автор роману «Хто винуватий?» переконаний супротивник існуючого ладу. Більше того, супротивник талановитий і тому досить небезпечний. Один з них, Шевирев, у журналі «Москвитянин» заявляв, що зміст літературної діяльності Герцена полягає в «порушенні ненависті» до підвалин кріпосництва. Інший, відомий реакційний журналіст Булгарин, якого ще Пушкін затаврував як агента III відділення, поспішав повідомити владу про вихід у світло «небезпечного» твору: «Тугий зображений відставний російський генерал найбільшою худобою, невеждою й розпусником... дворяни зображені негідниками й скотами». Дубельт, заступник шефа жандармів, зацікавився доносом, прочитав роман і знайшов його «негожим». Ще один донощик дав розгорнуте визначення задуму Герцена: «Автор - соціаліст - без сумніву розрахував, що деякі стануть вкушати шкідливий плід його уяви, визнають винуватими уряд і цивільний наш порядок».

Він правий: саме до цього висновку прагнув Герцен привести свого читача. Серед ворогів бували й догадливі захисники миколаївських порядків

Над Герценом знову нависла погроза посилання

Друзі й однодумці підкреслювали у своїх друкованих відгуках на твори Герцена, що в нього ціль шляхетна: він насамперед письменник-гуманіст, його творчість сприяє осуду антигуманних відносин у сучасній йому дійсності

Вони розуміли, що в нього якийсь особливий талант: одна літературна діяльність, мабуть, буде узковата й соромлива для нього. «У тебе страшно багато розуму, так багато, що я й не знаю, навіщо його стільки одній людині,- писав Бєлінський Герценові 20 березня 1846 року.- Ти можеш зробити сильний і благодійний вплив на сучасність».

чиПередчував Бєлінський прийдешню славу Герцена на поприще суспільної діяльності? У всякому разі, він прекрасно усвідомлював, що такий рідкісний талант являє величезну цінність для народу. «Пиши, брат, пиши, якнайбільше пиши, не для себе, а для справи»,- повторював він, маючи на увазі одна спільна справа з Герценом: розкріпачення пригнобленого народу. Бєлінський не давав урочистої клятви на Воробйових горах, але в цій справі вони з Герценом були однодумцями й соратниками. «У тебе такий талант, за приховання якого ти цілком заслужив би проклін»,- попереджав він Герцена

П. В. Анненков, близький Бєлінському й Некрасову, бував наїздами з Петербурга в Москву й бачив Герцена незадовго до від'їзду. Він помітив, що в Герцена особливий склад розуму: «найвищою мірою непокірливий... з органічною відразою до всього, що було у вигляді якого-небудь установленого правила».

У підмосковному Соколові, на дачі в Герцена, улітку 1845 року збиралися люди із прогресивно настроєної російської інтелігенції. Не в Другому відділенні імператорської Академії й не в департаментах міністерства освіти, що відали російською культурою, а саме тут висувалися й обговорювалися найбільш гострі питання російської суспільної думки. Вона була загнана в кружки й у них розвивалася - у кружках Станкевича, Герцена й Огарьова, Бєлінського й Некрасова, у кружку слов'янофілів

Тут, у Соколові, розпалювалися диспути, висувалися припущення про долі російської літератури, про перспективи розвитку Росії. Повсякденні турботи в ці годинники, дріб'язки побуту відходили убік: перед тими, що зібралися немов би розсовувалася неоглядна широчінь - минуле Росії, її сьогодення, її місце у світі, неї майбутнє

«Час, проведений мною в Соколові, я ніколи не забуду,- писав И. И. Панаєв, згодом один зі співредакторів некрасовского «Сучасника».- Дивовижні дні, чудові теплі вечори, цей парк при заході сонця й у місячні ночі... зустріч ранкових зір, завжди жвава бесіда, іноді гарячі суперечки. У цьому поетичному чаду, імовірно, нікому з нас не спадало на думку, що це останні бенкети молодості, проводи кращої половини життя».

Герцен виділявся серед, що з'їжджалися до нього друзів і знайомих особливою якістю: його зосередженість у рішенні творчих питань і разюча працездатність (коли будинок був переповнений гістьми) сполучалися з товариськістю. Люди його займали, він удивлявся в обличчя, відгадував настрій і таємні думи співрозмовників, умів знайти вірну інтонацію й потрібне слово, щоб викликати відповідну відвертість

«Герцен був нижче Грановского, із блискучими, живими, більшими, проникливими сірими очами,- писала А. Я. Панаєва, що була з Некрасовим у Соколові,- з рухливими манерами, говорив незабаром, дзвінким голосом».

П. В. Анненкову пригадувався «невгасаючий феєрверк його мовлення, невичерпність фантазії й винаходу, якась безоглядна марнотратність розуму». Це дивувало співрозмовників. Це змушувало їх триматися на рівні герценовской думки. «Часто парадоксальне, дратівне, але постійно розумне слово Герцена вимагало вже від співрозмовників, крім напруженої уваги, ще й необхідності бути завжди напоготові й збройним для відповіді,— відзначав Анненков.- Зате вже ніяка вульгарність або млявість думки не могли витримати й напівгодини зносин з Герценом, а претензія, пихатість, педантична важливість просто бігли від нього або танули перед ним, як віск перед вогнем».

При всій критичності розуму Герцен «вірував у шляхетні інстинкти людського серця... Високо цінував у людях шляхетні, жагучі захоплення... і ніколи не глузував з них»,- уточнював Анненков. На це зауваження варто звернути особливу увагу: воно підтверджує припущення про те, що Герцен був оптимістом по своїх поглядах на людину, на людство, на його історію. На відміну від тих, чиї погляди виразив доктор Крупів, Герцен виходив з переконання, що людина сам по собі, по своїй натурі, по своїх природних якостях, не дурна, хоча кріпосництво (як і капіталізм) нерідко перетворює людей у теперішніх звірів. Але це саме знівечені люди; при сприятливих умовах вони могли б розвитися у відповідності зі своїми добрими природними задатками й стати корисними членами суспільства

Співробітник некрасовских «Вітчизняних записок» Н. В. Шелгунов помітив ще одну якість у Герцені: він був не просто розумною людиною - його розум відрізнялася багатогранністю й дивною здатністю осягати таємний зміст явищ. «Він бачив у кожній речі всі її сторони й відразу знаходив відношення цієї речі до всіх інших речей,- згадував Шелгунов.- У цій всеохоплюючій здатності розуміння й полягала сила розуму Герцена».

Тоді, у Соколові влітку 1845 року, Герцен у своєму ідейному розвитку вже випередив багатьох з тих, хто бував у нього. Уже тоді в деяких з його друзів позначалася вузькість мислення, обмеженість прагнень. Приголосні з Герценом у тім, що всі чесні люди повинні сприяти полегшенню долі народу, вони робили перший крок: визнавали насущну потребу демократичних перетворень у російському житті. Але зробити другий крок - визнати необхідність перетворень соціальних - вирішувалися не все. Погодитися ж з Герценом, що тільки соціалізм остаточно розкріпачить народ, імовірно, могли б зовсім деякі

Тут нам оведеться зробити відступ, щоб розібратися в одному важливому питанні. Від його розуміння залежить оцінка позиції Герцела в його суперечці з багатьма із західників - еговременними союзниками по ідейній боротьбі зі слов'янофілами. Сутність питання полягає в розумінні інтересів народу, відповідно, у тім, наскільки вірні були міри, що пропонувалися, для полегшення його участи