Федір Абрамов - широко відомий у нашій країні письменник і критик. В 1993 році вийшло повне зібрання творів письменника вперше, уже після смерті Федора Абрамова. До цього до читача доходили лише рідкі видання в журналах і «знівечені» цензорами збірники, кожний з яких авторові доводилося буквально пробивати до друку місяцями, а іноді й роками

Федір Абрамов барвисто малює справи й долі людей російського села під час Великої Вітчизняної війни й у післявоєнні роки. Тема колективізації, знищення селянства - основи російської духовної культури - звучить у письменника в більшості його добутків. Особливо близький Абрамову Росіянин Північ - батьківщина письменника. Там він почав свою трудову долю, що увібрала трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930-х років, ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, досвід ополченця-фронтовика, а потім - досвід людини, навіч, на своїх земляках, на сім'ї брата, що зштовхнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й податок, що платив, за те, чого в нього не було

Тому Абрамов прийшов у літературу з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного. У першому романі «Брати й сестри» могутньо зазвучала живаючи багатоголосе народне мовлення, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Романи «Брати й сестри», «Дві зими й три літа», « Шляху-Роздоріжжя» і «Будинок» становлять тетралогію «Брати й сестри». Об'єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пе-Кашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. У пору роботи над романами створювалися й кращі повісті й оповідання письменника: «Дерев'яні коні», «Пелагія», «Алька», «Поїздка в минуле», «Баби», «Про що плачуть коня».

В 1974 році було закінчено одне із самих яскравих і значних добутків Абрамова - повість «Поїздка в минуле». Вона не побачила світло при житті автора, її видали лише в 1989 році, через п'ятнадцять літ

Ця повість, на мій погляд, перевершує інші по ємності й лаконічності, по глибині соціального аналізу й гостроті конфлікту. Абрамов зосередив увагу в повісті не на подіях, а на свідомості й психології людей, на самих згубних наслідках політики партії у двадцяті й тридцяті роки, які проникнули в душі людей, у характери, життєві орієнтації. У повісті порушені ті сложнейшие політичні, соціально-історичні й філософські проблеми, про які в повний голос заговорили зовсім недавно і які дотепер чекають теперішнього осмислення: трагедія колективізації й розкуркулювання, протистояння фанатиків революціонерів і справжніх гуманістів, хоронителів загальнолюдських цінностей

Прозріння й джерела трагедії людей, зламаних страшним пресингом радянської ідеології, тиском на людей протягом довгих десятиліть. У центрі повести лежить історія життя Микши Кобилина - сільського конюха, алкоголіка. Микша - жертва свого минулого. Він все життя вірив у те, що його дядьки - революціонери-коллективизатори - чесні, шляхетні, відважні люди, які піклувалися про загальне добро. Прозріння виявилося для нього настільки страшним, що вбило його зсередини. «Методій Кобилий, хоч і дядько тобі рідний, а собака була людина

Скільки його на світі немає? Двадцять років, а може, більше, а люди й тепер ще із-за нього плачуть. У кажинной селу безвинних людей сказнил, а в нашій волості зараз десять мужиків», - розповідала стара Федосеевна Микше. Міф про трагічну загибель дядька Олександра дійсно виявився лише міфом: «А насправді п'яний дядько зґвалтував беззахисне п'ятнадцятирічне дівчисько, що забирала комендатуру, а брат цього дівчиська - чотирнадцятилітній пацан - убив дядька...» А Микша вірив у те, що розповідали в обласному музеї: він відрікся від рідного батька, щоб «показати революційний приклад», він відмовився від батьківського прізвища

Микша довідається, що його батько був чесною й працьовитою людиною, але вже було пізно чого-небудь виправляти

Сцени розкуркулювання, життя «позбавленців» або засланих на Північ селян відбивають реальні події того років: «У нас у селі стали колгосп робити - варта кричи. Три господарства за планом распотрошить треба, а де їх взяти?» «А в цьому самому тридцятому році що отут робилося... По двох, по трьох мертвяка за ранок витягали. З розкуркулених. З південних районів які до нас, на Північ, минулого вислані. Жах скільки їх у нашім селі було! Все літо баржами возили». Ці сцени говорять самі за себе. Розстріли, убивства, повне руйнування сільського побуту, ріки крові й страждань...

«Розкуркулювали найбільш розторопних, господарсько-ініціативних мужиків. Побудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав - ворог. Ворог кожний, хто проявляв хоч яку-небудь ініціативу. Бажаний, ідеальний громадянин - ледар, ледар», - писав автор про проблему розкуркулювання

Глибина проблематики в книгах Абрамова пов'язана з достовірним знанням життя російського села, душі й характеру селянства, розумінням його трагедії в радянський час