Очевидно, джерела конфлікту Олени й Петра Суркова варто шукати в першій бурхливій сварці героїв (кінець 3-й частини) і в роздумах Олени про те, як міняє людину влада над людьми, народжуючи навмисну брутальність як стиль поводження

"Точно Вам хотілося здатися переді мною й вашими товаришами більше монументальними, чим ви є насправді",- кидає вона в особу Петру. (Майже такими ж словами визначала своє перше враження при знайомстві з Фадєєвим письменниця Валерія Герасимова - його перша дружина: "... Побачила в ньому якусь стопроцентно-монолітну робочо^-селянську, чи ледве не кам'яну фігуру. У певній мері - у плані не біографії, а характеру - Герасимова була прототипом образа Олени).

Багатозначні й подальші роздуми Олени про те, що покинувши сім'ю Гиммеров і повернувшись у рідний будинок, вона "була ще більш самотня, чим колись". І справа не тільки в несправджених мріях про Петра: тінь відчуження лягає й на її відносини із братом Сергієм. По суті справи вона повторює сказане Суркову, коли й Сергія дорікає в "непрохідній монументальності почуттів": "Не люди, а якісь пам'ятники! Навіть ти став переді мною у вигляді якогось маленького памятничка".

Але й Сергію огидно-принизливим здається вид, сумовита й сердита особа батька, який на правах старого друга повчає Мартемьянов: "Це вашому братові інтелігентові все неясно так невідомо, а нашому братові робітникові все ясно, все известно". І те, що саме так Сергій сприймає Мартемьянова, з яким ділив і хліб-сіль у далекому поході по стійбищах, говорить про усвідомлення автором серйозних протиріч між інтелігенцією й "гегемоном революції". Поетизуючи, часом необґрунтовано в художньому плані, влада комуністів, що поширювалася "на десятки й сотні тисяч повсталих людей", Фадєєв проте замислювався й про природу цієї влади. Про це свідчить і погляд оповідача на відносини Мартемьянова й лікаря Костенецкого:

"Ще із часу їхньої роботи в Сучанском раді Мартемьянов і Володимир Григорович дружили між собою. Дружба їх ґрунтувалася на тім, що Мартемьянов уважав Володимира Григоровича чесною людиною й дуже вченою людиною, але інтелігентом (виділене Фадєєвим), якого треба виховувати, а Володимир Григорович уважав Мартемьянова самородком з народних глибин... і визнавав за ним як би моральне право виховувати його, Володимира Григоровича".

На відміну від авторів "Ходіння по борошнах" і інших добутків на популярну в радянській літературі тему "Інтелігенція й революція", що апріорі припускала поверхневе й полегшене рішення, Фадєєв закладав серйозні підстави ідейно-художньої колізії й збирався їх розвивати

А тепер помізкуємо: чи було можливим у роки неймовірного тиску влади на творчий потенціал художника такий розвиток сюжету? Відповідь могла бути тільки негативним, і це краще інших повинен був розуміти генсек Сполучника радянських письменників (який, до речі, наполегливо радив Шолохову привести Григорія Мелехова в стан червоних). Чи не було в постійному відкладанні "Останнього з удеге" підсвідомого бажання відстрочити роботу, щоб не насилувати долі героїв, як зложилися вони у творчій уяві?