ЕПИФАНИЙ СЛАВИНЕЦКИЙ (нач. XVII в.- 19.ХI. 1675) -поет, перекладач, філолог, оратор, богослов. Про місце народження й навіть національності Е. С., як і про його мирське ім'я, достовірних звісток не збереглося, існують непрямі дані, що дозволяють уважати його або українцем, або білорусом

Ім'я Епифаний він прийняв при постригу в Києво-Печерській лаврі. Оскільки Е. С. прекрасно знав грецьку мову, передбачається, що він учився в Київській братній школі, де до нач. 30-х рр. переважало грекофильское напрямок. Але Е. С. був одночасно й чудовим латиністом, у зв'язку із чим висловлювалася думка, що він пройшов курс наук у якихось закордонних училищах. Репутація латиніста привела Е.С. у Київську братню школу, де він викладав латинь, а можливо, також грецька й церковнослов'янська мови. Його вчені заслуги визначили його переїзд у Москву, куди він був спрямований на прохання пануючи Олексія Михайловича в 1649 р. Е. С. прибув у Москву разом зі священноиноком Арсенієм Сатановским, через тиждень був представлений цареві.

Меценат Ф. М. Ртищев побудував для київських учених Андріївський монастир у своєму маєтку на Воробйових горах, де вони організували школу, у якій грецькому й латині вчилися молоді московські піддячі В 1651 р. Е. С. перейшов на постійне проживання в Чудов монастир (у Кремлі), що протягом всієї 2-й підлога. XVII у залишався оплотом грекофильской, “старо московської” партії. Біблія, заради видання якої Е. С. і був запрошений у Москву, вийшла у світло з його передмовою в 1663 г.

Чисто філологічна робота Е. С. була якщо не перервана, те ускладнена церковними реформами патріарха Никона. До епохи реформ, тобто 1653 р., Е. С. заслужив у Москві міцну репутацію вченого експерта, і Никін негайно залучив його до виправлення богослужбових книг, а також доручив зробити переклад діянь константинопольського собору 1593 р., на якому східні патріархи погодилися на створення Московського патріархату. У діяннях вказувалося, що згода була дана за умови дотримання російською церквою всіх догматів православ'я, що Никін зрозумів як зобов'язання согласовиваться не тільки в богословських основах, але й у деталях обряду. Е. С. підтримував у цьому Никона. Помісний собор 1654 р. ухвалив виправити друковані богослужбові книги “по старим харатейним і грецьким”, але фактично виправлення велося по нових, венеціанських грецьких виданнях. До собору 1655 р. Е. С. підготував програму змін Уставу й новий текст Служебника (Е. С. фактично скористався грецьким служебником, виданим у Венеції в 1602 г), що узаконив перехід до триперстя, “трегубую” аллилуйю, четирехконечний хрест замість восьмиконечного на проскурах і інші зміни. Саме видання Служебника привело до розколу російської церкви, і одним з винуватців цього був Е. С.

Поряд за участю в церковній реформі Е. С. не залишав перекладацької роботи. За 26 років життя в Москві він залишив після себе величезна літературна спадщина. Його перу належить більше 150 творів, перекладних і оригінальних. До останнього належать 60 слів-проповідей, а також близько 40 книжкових силабічних пісень. З перекладів, поряд з богословськими текстами, слід зазначити географію Блеу, “Анатомію” Везалия, “Громадянство звичаїв дитячих” Эразма Роттердамского. Велике значення мали лексикографічні праці Е. С. Це так званий “Філологічний словник” і “Книга лексикон греко-славено-латинский”. Остання “Книга” користувалася великою популярністю в сучасників.

Е. С. як вчений-філолог здобув велику повагу в Москві. Цю репутацію відбиває заголовок зборів його творів, створеного в нач. XVIII в.: “Зде лежачі словеса складена ієромонахом Епифанием Славинецким, чоловіком многоученним не токмо граматики й риторики, але й філософії й самия феологии відомим випробувачем, і искуснейшим разсудителем і небезпечним претолковником греческаго, латинскаго, славенскаго й полскаго діалектів”. Е. С.- один з перших професійних письменників Московської Русі. Маючи (у період близькості до патріарха Никону) можливість домогтися великих посад у церковній ієрархії, він зволів задовольнятися скромним званням ієромонаха (як і Симеон Полоцкий). Літературна праця не була для Е. С. побічним заняттям: він дивився на нього як на покликання. Серед книгарів 3-й четв. XVII в. Е. С. займав особливе, видатне місце: по енциклопедичному утворенню з ним не міг рівнятися навіть Симеон Полоцкий.

А. М. Панченко