Проблема формування 4-х румунських діалектів: дакоруминского, аруминского, мегленоруминского й истроруминского, широко обговорюється в румунській лінгвістиці. Для рішення даної проблеми й одержання відповідей на численні питання, з нею зв'язані, необхідне вивчення історичних, археологічних і лінгвістичних даних у комплексі. Однак із упевненістю можна сказати, що незважаючи на численні дослідження, початі в цій області, дотепер проблема формування чотирьох груп румун і междиалектальних відносин цих говорів залишається відкритої й далекої від свого остаточного дозволу

Ясно, що румунський народ утворився як наслідок процесу романізації автохтонного трако-гето-дакийского населення Карпато-Дунайського регіону, відомості про етнографію й мову якого практично відсутні. Що стосується формування румунської мови, то він виділився з народної латині, що поширилася в східній частині Римської імперії. Романський характер румунської мови не піддається сумніву й виявляється на всіх язикових рівнях: у фонології, морфології, складі основного лексичного фонду, граматиці. У процесі своєї еволюції румунська мова взаємодіяла з іншими, нероманськими, мовами, і в наслідку цього контакту румунського народу з іншими народами збагатився іноземними елементами, головне місце серед яких належить слов'янському елементу

Говорячи про походження румунських діалектів слід зазначити, що ця проблема тісно пов'язана з формуванням румунського народу й мови в цілому. Беручи до уваги тісний зв'язок між мовою й народом, на ньому мовці, лінгвістика надає історикам коштовні для розумінні історії того або іншого народу відомості, пов'язані з епохою початки його формування, доповнюючи, таким чином, ті нечисленні історичні документи , що дійшли до нас із глибини століть. Лінгвістичні особливості, властиві всім 4-м румунським діалектам і противопоставяющие румунська мова в цілому іншим романським мовам, а також характерної риси кожного або декількох із цих діалектів, що відрізняють їх від інших, розглядаються вченими як матеріал для дозволу проблеми виникнення румунської мови й народу

Два принципових аспекти цієї проблеми становлять особливий інтерес у силу своєї важливості й неостаточної вирішеності: це епоха й територія формування румунської мови й народу

Формування румунської мови й народу являє собою тривалий процес, що проходив протягом багатьох століть. Перехід від дунайської латині до румунської мови протікав поступово, шляхом послідовної акумуляції змін, що виникають по внутрішніх еволюційних законах мови, а також під впливом зовнішніх, іноземних елементів нелатинської якісної структури

Час формування румунської мови й народу обмежується різними вченими (істориками, археологами, лінгвістами) різними межами. Говорячи про процес формування румунського народу, історики виділяють два етапи: період з I по VII століття й з VII по IX століття. Що ж стосується моменту переходу дунайської латині в романський прислівник (румунська мова), лінгвісти в основному називають VIII століття, тобто період до початку інтенсивного слов'янського впливу. Аналізуючи дані хронології різних фонетичних процесів у слов'янській мові й порівнюючи їх з характером слов'янських елементів, що наличествуют у румунській мові, учені-лінгвісти: З.Пушкариу, Т.Капидан, А.Филиппиде, А.Росетти, Д.Макря й інші, сходяться в думці про віднесення початку слов'янського впливу до IX - X століть, тобто періоду посилення відносин між румунами й слов'янами. Таким чином, можна говорити про те, що вже до IX століття румунська мова знайшла свій індивідуальний стосовно балканської латині вигляд.

Перше історичне свідчення про румунів, названих своїм етнічним ім'ям “влахи”, належить візантійському історикові Кедреносу й ставиться до 976 року

Проблема визначення території, на якій формувалися румунський народ і румунська мова, представляється більше складної й неоднозначної у своєму рішенні. У науці висловлювалися різні точки зору по цьому питанню:

1) формування румунської мови й народу відбувалося винятково на території до півночі від Дунаю;

2) формування румунської мови й народу відбувалося винятково до півдня від Дунаю;

3) формування румунської мови й народу відбувалося як до півночі , так і до півдня від Дунаю

Теорія формування румунської мови й народу тільки на території до півночі від Дунаю у зв'язку з недостатністю фактів, її підтверджувальних, не знайшла підтримки в середовищі вчених, і в наслідку недостатньої обґрунтованості була відкинута. Теорія формування румунської мови й народу винятково на території до півдня від Дунаю (так звана “міграційна” теорія або “теорія Реслера”), відома в декількох варіантах, що розрізняються конкретним місцем формування мови й народу, була також визнана науково необґрунтованої. Навпроти, теорія формування румунської мови й народу на дако-мезийской території, тобто на території до півночі й півдня від Дунаю, підтверджується численними археологічними, історичними даними, лінгвістичними й соціальними реаліями, і на підставі цього знаходить найбільшу кількість прихильників. По цій теорії румунська мова, що продовжує латинь, і румунський народ, нащадок романизованного населення придунайської частини Римської імперії, сформувався на півночі (Дакия) і на півдні Дунаю (Мезия), де на початку першого тисячоріччя нашої ери, у наслідку римських завоювань, відбувався процес романізації й проживалася латинське населення. Продовження романського елемента в Дакии, як “єдине наукове пояснення присутності румун на півночі Дунаю” , підтримується сучасними румунськими істориками й лінгвістами, а також багатьма закордонними вченими. У тім же аспекті розглядається й проблема утворення румунських діалектів

Нарешті зупинимося на останнім питанні, необхідному для розуміння проблеми в цілому - проблемі загальрумунської прамови

Очевидна близькість чотирьох діалектів, що проявляється на всіх рівнях мови, приводить до висновку про допустимість існування деякої етнолингвистической і географічної спільності предків сучасних румунів із право- і лівобережжя Дунаю. Ця гіпотетична мова, на якому можливо говорило в епоху єдності населення Балканського півострова на відомій території, називається лінгвістами romana comuna (romana ptimitiva, romana primitiva comuna, straromana, protoromana). Існування єдиної румунської мови підтримується більшістю лінгвістів і частиною істориків

Територія, на якій був розповсюджений загальрумунська мова (romana comuna), збігається з територією формування румунської мови й народу. Вона охоплює дако-мезийские поселення на левом і правом берегах Дунаю, на Балканах і в Північних Карпатах. Як північна границя даної території називається Поролиссум (сучасний Мойград, район Селажа). Південною й південно-західною границею вважається так звана лінія Жиречека або, по інших визначеннях, ізоглоса st, zd.

Чеський історик Костянтин Жиречек ( 1854-1917), відомий своїми роботами з історії народів Балканського півострова, на підставі вивчення написів, умовною лінією, що носить його ім'я, розділив півострів на дві зони: зону грецького впливу й зону латинського впливу. Румунська мова, як мова романський, і румунський народ, як нащадок романизованного населення, могли сформуватися тільки на території поширення латині. Ця територія розташована на півночі від лінії Жиречека, що проходить по хребті Балканських гір

Ізоглоса st, zd зафіксована Е.Петровичем і в основному збігається із границею Болгарії і Югославії. Давньослов'янські елементи, що є присутнім у румунській мові, мають болгарські риси, серед яких еволюція давньослов'янських груп *tj і *dj в st, zd: болг. prasta (серб. praca) - друм. prastie, арум. praste, і.рум. prast’e ; болг. grazd - друм. grajd. Цей факт можна було б визнати аргументом на користь того, що всі галузі румунів формувалися на території до сходу від даної ізоглоси й до півночі від лінії Жиречека.

Загальрумунська мова (romana comuna), незважаючи на спільність для всіх чотирьох галузей румунів, мав, імовірно, диалектальний характер, що можна укласти на підставі значущості тих диалектальних розбіжностей, які виявляють чотири основних сучасних румунських діалекти. Даний факт у свою чергу міг би служити підтвердженням того, що румунський етнос формувався на досить великій території, тому що диференціація мови відбувається за умови обмеженої по тимі або інших причинах контактності населення, на ньому мовця