Мета:Продовжити вдосконалювати вміння і навички школярів

Щодо їх виразного читання, зокрема, тексту прозового тво­ру (І. Франко «Фарбований Лис»); з’ясувати особливості виразності, її роль у сприйнятті змісту твору, характерис­тиці його героїв; розвивати творчі здібності учнів, культуру зв’язного мовлення, артистизм, пам’ять, логічне мислен­ня, увагу; формувати кругозір; виховувати почуття поваги до художньої літератури, пізнавальний інтерес до навчаль­ної діяльності; любов до творців української класики.

Тип уроку: Застосування знань і формування вмінь.

Обладнання: Портрет І. Франка, текст твору «Фарбований Лис».

Прекрасна річ потребує прекрасної оправи.

Народна мудрість

Добра виразність має майже таку ж ціну, як і добра думка, бо май­же неможливо добре виразитися, не зображаючи при цьому з вигідного

Боку того, що тут виражається. Г. Ліхтенберг

ХІДУРОКУ

I.ОрганізаційнийМомент

II.ОголошенняТеми, МетиУроку.

МотиваціяНавчальноїДіяльностіШколярів

III. ОсновнийЗмістУроку

1. Вступне слово вчителя.

Важливе значення в розвитку людини є її контакт із книгою. Під впливом прочитаного і почутого ми починаємо серйозніше замислю­ватися над життям, мріяти про майбутню професію, про героїчні по­двиги, усвідомлювати головні риси сучасного громадянина: відданість


Батьківщині, принциповість, мужність, рішучість, уміння переборюва­ти труднощі.

Ще Аристотель заявляв: якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її по­чуттів, ми йдемо назад, а не вперед.

Слова, які ви вимовляєте вголос у присутності інших людей, при­значаються для тих, хто слухає, для того, щоб викликати певні думки і почуття, активно впливати на їхню свідомість, досягати повного вза­єморозуміння.

2. Поняття «виразне читання». Засоби виразного читання.

Виразне читання — це мистецтво відтворення в живому слові думок,

Почуттів, настроїв, переживань, якими насичено художній твір. У про­цесі такого читання виявляється особисте ставлення виконавця до ви­конуваного ним твору, відчувається його виконавський намір, який ви­ливається в діяння словом (словодію). Засоби виразного читання:

• техніка читання;

• логічний наголос;

• паузи;

• сприйняття-розуміння;

• бачення і реакція;

• ставлення читця до твору;

• мета читання й інтонація;

• зв’язок з аудиторією.

3. Вимоги до читця.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавців:

• образного мислення й емоційної збудливості;

• здатності переключатися з одного психічного стану в інший;

• вміння володіти собою та слухачем;

• бездоганного володіння технікою мовлення;

• знання законів музики мови;

• невпинного розвитку і поліпшення художнього смаку та художніх

Здібностей.

«...Відчуття красивого та художнього не визначиш у сухій форму­лі. Вони потребують почуття, практики, досвіду, власної допитливості та часу»,— зазначав К. Станіславський.


«Навчити дитину виразно читати твір — значить дати їй у руки ключ до пізнання й осмислення краси та змісту художнього слова»,— писав Б. Буяльський.

4. Техніка читання.

Знайомимо учнів з процесом дихання та його роллю у творенні зву­ків, з дикцією і найхарактернішим відхиленням від літературної норми (враховуючи мовне, діалектне оточення дітей).

Підліткам слід знати, що органи дихання у них ще остаточно не сформовані й у майбутньому спостерігатимуться певні зміни, зокре­ма глибшим стане дихання завдяки збільшенню грудної клітки і міст­кості легень.

Учитель показує дітям, яким має бути правильне дихання. Найповні­шим і корисним вважається змішаний тип дихання, коли і ребра, і діа­фрагма вільно рухаються в процесі роботи.

Від глибини вдиху залежить сила видиху, а отже, і сила звучання.

Дихання — основа звукоутворення. Залежно від того, як саме м’язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють чотири типи ди­хання:

• ключичне (при якому високо здіймаються плечі, а з ними й ключи­ці, лопатки та верхні ребра; неефективне, справляє неприємне вра­ження з естетичного погляду);

• грудне (при ньому розширюються середні ребра, витягується жи­віт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів, багата на повітряні пухирці, з роботи виключається; вважатися ідеальним не може);

• діафрагматичне (черевне; дихання ґрунтується на роботі м’язів діа­фрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, від цього нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед);

• комбіноване (грудно-черевне; дихання має найбільші переваги, бо найповніше насичує діафрагми під час видиху, що дає змогу ра­ціонально використовувати повітряний потік під час декламації та співу). Важливим засобом звукової виразності є голос. Мова читця має бути

Не лише бездоганно правильною, чіткою, а й красивою, темброво й інто­наційно гнучкою і багатою. Красу художнього слова не можна відділити від звучання голосу читця. Голос — це тонкий інструмент, який доносить до слухача зміст твору, розкриває його думку.


Голоси у побуті розділяють:

• дужі й слабі;

• дзвінкі й глухі;

• високі й низькі;

• верескливі й буркотливі;

• чисті й хриплі;

• приємні й неприємні. Сила голосу — результат мускульного напруження голосотворного

Апарату. Сила голосу збільшується завдяки збільшенню напруження по­вітряного потоку, що йде з легенів.

Виразне читання дітей у класі, читання для слухача привчає їх воло­діти своїм голосом, змушує звертати увагу на кожне слово і вираз. Уміло володіючи голосом, вчитель доносить до учнів свої думки, почуття, ідеї у всій їхній повноті.

Найкращим вважається той голос, у якому скоординована робота всіх трьох факторів голосоутворення:

• органів дихання;

• гортані;

• резонаторних порожнин.

У школярів слід розвивати художні смаки у сприйманні виразно­

го читання і водночас виробляти навички говорити і читати, варію­

ючи силу голосу залежно від змісту і з такою швидкістю, щоб їх розу­

міли слухачі.

Тембр — це забарвлення, що надається голосу так званими обертона­ми, тобто додатковими тонами, які виникають завдяки резонаторам.

Виробляючи в учнів правильне дихання, чітку дикцію, гнучкість го­лосу, варто рекомендувати їм свідомо тренувати свій голос, вимовляючи фрази у різному регістрі й темпі, звертаючись до уявного співбесідни­ка. Лише за такої умови можна піднести на відповідний рівень техніку читання учнів.

5. Логічний наголос.

Одним із важливих показників розуміння учнями тексту є вмін­ня знаходити логічний наголос у кожному реченні. Адже для того, щоб з ряду слів вийшло речення з точно визначеним смислом, не до­сить лише надати цим словам потрібної граматичної форми, необхідно ще показати відносну логіку важливості одного слова відносно іншого


У реченні чи одного речення стосовно іншого в періоді, а зробити це сама лише граматика безсила.

Виділене в реченні слово чи словосполучення несе в собі основне смислове навантаження, тобто воно створює епіцентр думки — одні сло­ва ближче, інші далі, залежно від їхньої смислової ролі.

Кожен із мовних тактів має свій центр, тобто слова, що виділяються різними засобами: у першому такті — голосовим підсиленням, у друго­му — підвищенням тону, у третьому — розтягуванням. Отже, логічний наголос має три виміри:

• мислення;

• підвищення;

• розтягування.

Виділення слів у мовному такті досягається або одним з таких засо­

бів, або їх комбінацією.

Як же навчити підлітків відчувати «ударне», найважливіше за зміс­том слово?

По-перше, слід дати їм елементарні відомості про поняття логічно­го наголосу, по-друге, показати на прикладі, як знаходити і розставляти логічні наголоси і практично потренувати учнів на найпростішому тек­сті. По-третє, на уроках літератури і мови потрібно постійно виправля­ти порушення логічних наголосів учнями як у процесі читання, так і під час усної розповіді.

Найпоширенішими засобами, що допомагають знайти слова, які ви­діляються логічним наголосом, є три:

• підставлення слів (допомагає в проясненні логічного смислу фрази);

• скелетування (цей прийом полягає у звільненні тексту від слів, які лише доповнюють його найголовніший смисл);

• реконструкція фрази.

З перших кроків виразного читання учням слід допомогти усвідо­

мити, що зайві логічні наголоси не підсилюють звучання окремих слів,

а, навпаки, нівелюють їх значення, руйнують структурність тексту, втом­

люють слухача.

Темп — це швидкість вимовляння звуків, складів за певний промі­жок часу (наприклад, за хвилину).

На думку дослідників, оптимальною умовою доступності сприйняття мовлення є середній темп — приблизно 100–120 слів за хвилину. Най­більш важливі думки необхідно висловлювати в дещо вповільненому