«Мешканцям унікальної Моюнкумской савани не дано було знаті, що в самих звичайні для людства мовленнях таїться джерело добра й зла на землі». «І вуж зовсім неведомо було чотириногим і прочим тваринам Моюнкумской савани, отчого зло майже завжди перемагає добро...» У романі Чингиза Айтматова «Плаха» підписаний, мабуть, самий жорстокий вирок з тихнув, що довелось мені почути. Зло перемагають, а виходить, зовсім незабаром люди не зможуть більше випити чашу мучення й захопленню, пізнавши музику вітру, не побачать вічного й нескінченного неба... Вирок Айтматова - це вже не лермонтовское вчення про тотожність добра й зла, що висунуло принципи виправдання зла через ті, що народилися ці протилежності з одного коренячи; це й не булгаковське зло, що робить благо

Герої Айтматова йдуть на Голгофу, іншої дороги немає. А чому? Так тому, що вмирає душу людська, а коли це відбувається, умирає й сама людина. Тому виникає потреба говорити про екологію духу

Не випадково всі події роману в більшому або меншому ступені пов'язані йз природою. У світовій літературі духовність і багатство внутрішнього змісту героїв визначалися ступенем їхньої близькості до природи. Герої, у яких внутрішній зміст переважає над зовнішньою формою, «люблять російську зиму», мріють полетіти в небо або просто знаходять велике задоволення в роботі на землі-матінці. Алі в «Пласі» люди руйнують природу, і проблеми екології природи обертаються небезпечною деформацією людської душі.

Трагедія народилася в Моюнкумах... Людям знадобилося виконати план по мясосдаче, алі чесно вирішувати свої проблеми люди розучилися. Тому єдиний вихід - «не вдарити особою в бруд перед народом і вимогливими органами понад» смороду бачили в тім, щоб по-варварськи розстріляти степових сагайдаків і зібрати «дармовий урожай». Це було вже не єдиноборство людини йз природою, не полювання, а злочинне браконьєрство, зведене в ранг державної політики. Жахливо ті, що для «блага» людини знищувалися живі істоти, гинула природа, що дала людині вище благо - життя. Щоб винищити собі подібних і самих собі (духовно), люди наскочили на вертольотах, машинах, зі скорострільними гвинтівками, і перекинулося життя в савані нагору дном... І від уже вічні вороги - вовка й сагайдаки - біжать поруч, що збожеволіли й безпомічні перед особою смерті... І вже немає людей, є «звірі» і... вовка. Людей ні, тому що «людині даний була інша частка: хліб добувати в праці й м'ясо зрощувати працею - творити для самого собі природу», а не паразитувати за її рахунок. Алі й вовка вже не «звірі», тому що в «Пласі» відбуваються дивні речі: вовка й люди немов міняються своїми природними ролями, і ті якості, які, здавалося б, властиві тільки людині, мі виявляємо у вовків. Вовка, які по своїй природі приречені вбивати, щоб дати життя собі й потомству, шляхетні, сильні й гарні. Їхня чудова вірність один одному й особливій звіриній ніжності піднімають вовків над багатьма людьми, не даючи останнім права на першість. У цій парі лютих Акбара була головою, була розумом, їй належало право зачинати полювання, а Ташчайнар був вірною силою, невтомної, неухильно виконуючу її волю. Ці відносини ніколи не порушувалися».

Турбота вовків про потомство - це сама теперішня турбота про дітей на людському рівні. Акбара й Ташчайнар пишаються своїми неспритними, смішними малятами, а Акбара дає їм імена й намагається, як і всяка мати, угадати їхнє майбутнє. «У самого великого з вовченят був широкий, як у Ташчайнара, чоло, і тому сприймався він Большеголовим, іншої, теж крупнячок, з довжелезними ногами-важелями, якому бути б згодом вовком-загоничем, так і сприймався Швидконогим, а синьоока, як і сама Акбара, грайлива улюблениця значилася в її свідомості безсловесному Улюбленицею». Таке дивне перевтілення вовків відкриває для читача незвідані комори природи, алі в тої ж годину це чудо диктує нові, більше доконані моральні законі для людини, алі вся поганоі ті, що й старі законі людин не в силах виконати, адже душу його вмирає...

Якщо в читача їсти можливість глянути на героїв роману з боку, то самі герої позбавлені цієї можливості через ті, що «дзеркало душі» покрилося чорною завісою, щоправда, з вини самих же людей. Алі в романі є людина, що бачить, як порушуються моральні законі, завдяки вірі в Бога. Авдий Кал^-лістратов намагається образумить людей, призиває їх покаятися разом з їм. Алі «не подумавши в ту пору малодосвідчений молодик: а що, якщо існує на світі закономірність, відповідно до якої мир найбільше й карає своїх синів за найясніші ідеї й помисли?» А коли вибрав Авдий шлях на Голгофу, те не знав ще, що його чекає, не знав, що «зло протистоїть добру навіть тоді, коли добро хоче допомогти, що вступили на шлях зла...». Перше «поразка» Авдий потерпів в «бої» з тими, хто «входив до Бога йз чорного ходу». Його врятувало тільки чудо, дощ і добрі люди. Алі цікаво, що добувачі анаші відкинули Авдия двічі: коли він хотів їх урятувати й коли хотів розділити з ними страждання. Так, в «гінцях» було людське, і саме Авдий побачив живу часточку їхньої душі, чи алі стануть смороду людьми, якщо «суспільство» зробило все для того, щоб смороду стали злочинцями?! У цьому випадку з «гінцями» Авдий не «програв», алі й не «виграла»; віра в Бога врятувала його, алі, по-моєму, не врятувала самих «гінців». Коли ж Авдий потрапив у воїнство Обер-Кандалова, що відправилося на криваву бойню сагайдаків під гарною назвою «сафара», ті віра в Бога виявилася фатальною. Авдия розіпнули за чужі гріхи на моюн-кумском саксаулі, алі комусь було прийти йому рятуйте! Тоді, зібравши останні сили своєї багатостраждальної душі, Авдий звернувся до Акбаре. Вовчиця дійсно прийшла, алі навіть їй не дане було зрозуміти, яка висока нота самітності пролунала у двох простих словах: «Ти прийшла...» «Й адже був уже один дивак галилейский, що не поступився парою фраз і втратив життя. Алі хто б міг подумати, що всі забудеться в століттях, тільки не цей день...» Ті життя, що дане була Авдию, обірвалася, і ніхто з людей не бачили тієї смерті... Невже зло все-таки перемогло?..

Був ще одна людина, що зійшла на Голгофу, сильний, чесний і добрий. Алі трагедія, один раз народжена в Моюнкумах, шукала нових жертв. У сутичці людини, «звіра» і вовчиці загине не тільки Базарбай, що викрав в Акбари вовченяти, назавжди погубивши її вільна, дикий й прекрасну, як степова ніч, життя. Загине й Бостон, якого будуть обвинувачувати в тім, що він хоче розплодити вовків на зло людям, а насправді в тім, що він хоче повернути плачучій матері-вовчиці її вовченят. Трагедія Акбари була занадто велика, жити вона вже не могла, алі вона ще могла мстити. Правда, дуже незабаром завтрачати тільки сльози, втрата яких буде означати тільки одне - смерть. Алі напередодні своєї загибелі Акбара зустріне сина Бостона, і їй відкриється, що це таке ж дитинча, як і кожної з її вовченят, тільки людський. Вовчиця віднесе маля йз собою, алі не в лігвище, а туди, звідки не вертаються... Пролунають два постріли, зроблені Бостон проти волі: «Акбара була ще живий, а поруч із нею лежав бездиханний, із простреленими грудьми маля...» Потім пролунає ще один постріл: Бостон уб'є Базарбая, алі цими трьома пострілами він уб'є й собі, адже «він був і небом, і землею, і горами, і вовчицею Акбарой, великою матір'ю всього сущого... і Базарбаем, відкинутим і вбитим у собі». Тепер тої мир, та природа, що жила в ньому й для нього, більше не існує. «Це й була його велика катастрофа. І це був кінець його світла...» Ще одна людина зійшла на «плаху», чи алі міг він запобігти катастрофі, чи міг він вилікувати душі тихнув істот, для визначення яких немислиме слово «люди», а слово «звірі» занадто свято й нехибно? Ні, він був один. Алі Бостон і Авдий постраждали за чужі гріхи, смороду почували собі винуватими більше інших, тому їхньої душі не загинули, а нагадали, що життя триває, що цінувати її потрібно не в останньої риси, а завжди, що життя людини, його душу - самий тендітний і самий великий утвір природи.

Міркуючи над романом, я зрозуміла, що екологія духу - та проблема, що ставити людину перед вибором між життям і смертю. Дивно, що саме наближення смерті будити в людині всі краще й гірше. Важливо, щоб цей момент ставши тім єдиним шансом з багатьох сотень або тисяч шансів, коли добро все-таки перемагає. Мабуть, надія на краще живе в романі тільки в словах «майже завжди». Алі й це багато важить, якщо тільки мі пам'ятаємо, що зазагибель однієї людини не змінить життя всього людства, алі «мир - неповторний, не віднови-мий - буде загублений для цієї людини назавжди. І більше не відродиться. Ні в кому й ні в чому».