Чудово, однак, що навіть і в ту пору йому вдавалося — і не настільки вуж рідко — скинути із себе пута літературних умовностей і сміло ступнути в «натуру», у матеріал, не чекаючи, поки він віділлється в «правильну» літературну форму. Оповідання, подібні «Далеким зимовим вечорам», саме й стали для нього школою справжньої художньої майстерності; звільнившись від заданого кута зору на дійсність, він відкрив у ній для себе воістину невичерпні можливості. Оповідання «Світлі душі» і «Демагоги» написані ще в тім же лірично-споглядальному ключі, що й «Далекі зимові вечори», — Шукшин, схоже, прагнув затвердитися в цьому настільки щасливо знайденому погляді на мир, у цієї простий і безискусственной манері листа. Але вже в оповіданні «Одні» з'являються якісь обертони, які свідчать, що погляд письменника ускладнився, що він підійшов до якимось нових нравственно-естетическим рубежам.

В одній зі своїх статей, розповідаючи про досить повчальний, з його погляду, історії створення кіносценарію «Брат мій», Шукшин писав: «Мені схотілося всіма можливими кіно способами відгородити цього доброго чоловічка (мова йде про Миньке Громова, головного героя сценарію. - Л. Е.) від людських глузувань, виявити попутно свій власний запас доброти (треба думати, чималий!) - відновити слабкого й беззахисного в правах людини».

От це й було тим новим, що виявило себе в оповіданні «Одні», що тонко поглибило його підтекст і малюнок,- прагнення «виявити власний запас доброти». Колись таке завдання перед Шукшиним не вставали: герої «Далеких зимових вечорів», «Демагогів» і «Світлих душ» ні в якому авторському співчутті або захисті не бідували по тій простій причині, що са-.мі по собі втілювали активна позитивна життєва основа, свого роду психологічний^-психологічний-морально-психологічний ідеал письменника. Ситуація ж, изобразкенная в оповіданні «Одні», зовсім іншого роду. До її морально-психологічного змісту можна дійти, лише відповідним образом інтерпретуючи зовнішні форми її прояву, розрізняючи за цими формами складний, ледве виразний підтекст. Це й робить Шукшин, чуйно вслухуючись у мовлення своїх героїв, надзвичайно мистецьки оттеняя й поступово акумулюючи той глибинний зміст, що укладений у їх явних, точніше, виявлених словах і вчинках.

Лимар Антип Калачиков - широка й у той же час якась дивно соромлива й делікатна душа. Все життя він справно шив хомути, збруї, седелки, безмовно зносячи самодержавство, що не міркує, дружини, хоча й мав із цього приводу своя особлива думка. А думка це от яке:

  • Я от все життя думав і видумав собі геморой. Працював! А запитай: чого гарного бачив? Так нічого. Люди хоч боролися, повстання різні піднімали, у цивільній брали участь, у Вітчизняній... Хоч уже гинули, так героїчно. А отут як сіл із тринадцяти годков, так і сиджу - незабаром семисит буде. От який терплячий!

Ні, життя Антип прожило в загальному-те непогану. Були в ній і радості, і прикрості, будні й свята, нарешті, були діти - дванадцять чоловік поставив на ноги тихий і скромний Антип. Сум Литипа не про тім - не про довгі роки, заповнених працею, не про справно виконаний борг, ие про те, що життя чогось недодала йому. Сум його про іншому- про те, що обкрадають самих себе люди, забуваючи за попсі денними своїми турботами про просту увагу друг г; другові, про щиросердечну чуйність, без якого навіть і доброї їхньої справи не зігрівають душу, не допомагають жити. Духовності, простих, але таких потрібних радостей духу - от чого не вистачає в житті людей.

У самому Аптипе це життя духу тепліло завжди. І хоча не займалася вона в сильне і яскраве полум'я, що придули постійно все тими ж життєвими турботами, але своє право на неї він не тільки почував, але й умів часом досить рішуче його відстоювати, коли люди зазіхали па його занадто вуж безцеремонно. Так, скажемо, коли Марфа кинула в піч його балалайку (а балалайка - «це була пристрасть Антипа, його безсловесна глибока любов всього життя»), покірливий і лагідний Антип, напевно, уперше в житті збунтувався. «Антип пішов у двір, взяв сокиру й порубав на дрібні шматочки всі заготівлі хомутів, усе збруї, сідла й вуздечки. Рубав мовчачи, акуратно. На ослоні... Після цього Антип пив тиждень, пе заявляючись додому. Потім прийшов, повісив на стіну нову балалайку й сіл за роботу». Всевладдя Марфи він, звичайно, не похитнув, але та відтепер зрозуміла, що терпіння Антипа має межу, переступати який не можна.

Дивно ємне це вираження - «виявити власний запас доброти». І для Василя Шукшина найвищою мірою знаменне. Не тільки й не просто любити своїх героїв, пе просто затверджувати добре до них відношення, а саме «виявляти» доброту, тобто зробити доброту засобом пізнання людини. Надалі це стане справжнім девізом усього творчості Шукшина, яких би тим і проблем він не стосувався,- від долі сліпого гармоніста Гани Козлова до героїчної трагедії Степана Тимофійовича Разіна. Доброта як вихідна позиція художника, як надзвичайно чуйний інстинкт, що безпомилково вловлює в людині, у житті й гарне, і погане,- от суть шукшинского відносини до миру. Звідси, зрозуміло, зовсім не треба, що доброта - це суцільно рожеві фарби й що вона виключає тверезий аналіз. Немає. Доброта, у шукшинском розумінні,- це і є сам аналіз, готовність зрозуміти предмет у всій його об'єктивній складності, готовність, що виключає яку б те не була упередженість. Не випадково в тій же статті («Моральність є Правда») він підкреслював,що «не завжди треба розуміти до кінця те, про що пишеш,- так легше залишитися неупередженим» .