Велика Вітчизняна війна - велике лихо, лихо країни, усього російського народу. Багато років пройшло з тієї пори, але усе ще живі в пам'яті події того років, живі багато в чому завдяки оповіданням ветеранів і письменників, що присвятили себе й вся своя творчість правді про війну, відгомони якого живі по цей день

Однак не всім і не завжди вдавалося донести свою «правду» про війну до численної читацької аудиторії. Як перешкоди виступали насамперед цензура й ідеологія, що дозволяли розповідати тільки про подвиги, тільки про перемоги. Але адже були ще й прикрі поразки, фатальні помилки, які, з одного боку, завжди оберталися численними жертвами, а з іншої, як це ні парадоксально, підштовхували російських солдатів до нових перемог

Одним з найбільш правдивих і яскравих добутків про війну є повість Васильєва «А зорі тут тихі...». Це повість про подвиг не просто російського народу, а про подвиг жінок; про те, як тендітні створення, яким здавна приписувалися найрізноманітніші слабості, боролися з німцями, не гірше чоловіків відбиваючи ворожий вогонь

У повісті автор малює перед нами кілька нелегких жіночих доль, кілька життєвих ліній, які, може бути, ніколи й не перетнулися б у звичайному житті, якби не війна, що об'єднала їх в одне ціле, що змусило бути учасниками й жертвами колосальної трагедії

Дівчини-героїні розрізняються характерами, зовсім не схожі один на одного: Рита Осянина - серйозна дівчина, що вже зштовхнулася з усіма труднощами життя, вона неусмішлива, сміла й рішуча. Женька Комелькова - рудоволоса красуня, що володіє величезною енергією, надзвичайно артистична, що не раз допомагає їй і в житті, і в бої. Ліза Бричкина відразу ж привертає увагу своєю стриманістю, небагатослівністю й лагідністю, у той час як Валячи Четвертак по-детски безпосередня, вона піддана страху й емоціям. Витті характери різні, але доля в цих дівчин одна - загинути при виконанні бойового завдання, виконавши його всупереч усьому, у тому числі й здоровому глузді

Війна зіпсувала долі багатьох героїв: загинули не тільки дівчини, але й старшина. Він загинув останнім, переживши загибель всіх своїх бійців, які вмерли як теперішні герої, рятуючи батьківщину, Росію, все живе. Він важко переживає загибель дівчин, почуває свою провину, бачачи в кожній з них наречену, майбутню матір, у якої могли б бути діти й онуки, а «тепер не буде цієї ниточки! Маленької ниточки в нескінченній пряжі людства».

Темі жінки на війні присвячений не так вуж багато книг, але ті, що є в бібліотеці росіянці й світовій літературі, вражають своєю серйозністю й глобальностью. Читаючи повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі...», мимоволі ставиш себе на місце тих дівчин, мимоволі думаєш, як би повелася я, виявившись у настільки жахливих обставинах. І мимоволі розумієш, що не дуже багато з людей здатні на такий героїзм, який виявили дівчини

Уважається, що художня література заснована на вимислі. Почасти це правда, але Борис Васильєв - письменник, що пройшов війну, що знала не понаслишке про її жахи й пересвідчений на власному досвіді в тім, що тема жінки на війні заслуговує нітрохи не меншої уваги, чим тема чоловічого героїзму