Борис Львович Васильєв талановитий художник, що знає про війну не понаслишке, сам пройшов суворими дорогами війни, виявившись на фронті зовсім молодим парубійком. Його книги це драматичний літопис часу й покоління, на плечі якого лягли важкі випробування

Герой роману «У списках не значився» ледве старше автора. Микола Плужников встиг до війни закінчити загальновійськове училище, стати професійним військовим. Але й він спочатку губиться в цьому пеклі, що влаштували німці, штурмуючи Брестську міцність. За його плечима військова школа, але немає того досвіду, що демонстрували добірні німецькі частини, кинуті проти знемагаючих від ран і изза відсутності води, недостачі патронів і невідомості захисників міцності. Тільки на мить Плужников забувся, поставив порятунок життя над усе, потім він зрозумів, що найстрашніше це паніка. Микола усвідомив, що з міцності він не піде, наказ був захищати міцність, не йти з позицій, і тільки смерть могла бути виправданим відходом. Лейтенант Плужников пройшов через страх і розпач, зневіру й втрату близьких, що стали майже рідними Денищика, Степана Матвійовича, Мирри, Семишного. У боротьбі Микола мужніє, набирається досвіду. Він веде свою війну в міцності, не даючи німцям заспокоїтися, забути, що вони на чужій землі

Письменник провів свого героя через випробування любов'ю. Микола й тут виявив себе гідно. Він любив і беріг Мирру. Йому відкрилася прекрасна душа цієї жінки. Сам Микола черпав у цьому почутті сили для боротьби. Драматична сцена прощання героїв перед відходом Мирри. Доля зглянулася над Плужниковим. Він не бачив загибелі улюбленої, а всього іншого вистачив повною мірою. Але лейтенант не зламався, навіть залишившись один, він до останнього вів боротьбу

Сторінки роману оповідають про подвиг і гідну загибель російського солдата, навіть вороги визнають його перевагу, віддаючи йому честь: Російського хотіли віднести на носилках. Але він пішов сам... На питання німецького офіцера про ім'я й звання відповів: «Я російський солдат». Повернувшись до генерала, він запитав: «Що, генерал, тепер ви знаєте, скільки кроків у російській версті» Німецький лейтенант, небагато забарившись, скинув руку до кашкета. Солдати витягнулися й завмерли. Така мужність і стійкість викликають повага навіть у ворогів. Але лейтенант Плужников був вище всіх почестей, що віддають йому. Він був останнім захисником так і не зданої міцності. Завдяки таким беззавітно відданим і сміливим людям, Росія вистояла й перемогла фашизм. Ми не маємо права не знати своєї історії, не пишатися предками, їхньою мужністю й стійкістю. Борис Васильєв допомагає молоді усвідомити місця в житті, знайти свою дорогу в цьому величезному й прекрасному світі, відвойованому солдатами Великої Вітчизняної війни

Лейтенант Плужников головний герой повести ледь устигає приїхати в Брестську міцність напередодні війни. Пройшовши по міцності вночі, він не може зорієнтуватися, але, що точно знає Микола, він не відступить перед труднощами, тільки смерть можуть стати причиною відходу з позицій. Це всі добре знати й розуміти в теорії, а в житті все виявляється складніше. Піддавшись паніці, лейтенанти біжить із костьолу, що йому наказували удержати. Плужникова не розстрілюють тільки тому, що шкода патронів, та й захисники міцності наперечет. Це послужило жорстоким уроком Миколі. Відтепер він добре запам'ятає, що залишати міцність наказу не було. Плужников не піде із Бреста, коли з'явиться можливість, стане російським солдатом, до кінця що відстоює доручений йому рубіж. Усе було на його тернистому шляху: страх і жах першого бою, хвилинна слабість, знаходження впевненості в собі й своєї високої місії захисника міцності й любов. Тут, у цьому пеклі, Микола полюбив щиро й сильно, як буває дано полюбити один раз. Любов давала лейтенантові сили жити й боротися, але й народжувала велике почуття відповідальності за улюблену. Безмірно важко Миколі й Миррі розстатися, але в ім'я майбутньої своєї дитини вони йдуть на це. Плужникову не дано було пройти ще через одне страшне випробування побачити смерть улюбленої. Він до кінця вірив, що Мирра жива, що виростить їхню дитину, розповість правду про цей страшний час

Чим далі йде оповідання, тим сутужніше стає зрозуміти й повірити, що в нелюдських умовах, у повнім оточенні й самітності можна було не тільки існувати, але й вести свою війну, а Плужников воював, не давав спокою німцям

Знесилений, напівсліпий від постійної темряви, він говорить Свицкому, присланому німцями на переговори: Тепер я можу вийти. Я повинен вийти й подивитися їм в очі... Скажеш нашим, що міцність я не здав. Нехай шукають. Нехай як треба шукають у всіх казематах. Міцність не впала: вона просто минула кров'ю. Я остання її крапля... Яке сьогодні число 12 квітня. Двадцять років. А я прорахувався на цілих сім днів

Свицкий не зрозумів, які двадцять років. Але ж це лейтенантові Плужникову здійснилося тільки двадцять. У десять місяців його війни вмістилося все життя Миколи, тому у входу в підвал стояв неймовірно худий, що вже не мав віку людин. Він пішов, високо піднявши голову, усунутий від земних почестей, вище слави, вище життя й смерті останній захисник так і не міцності, що скорилася

Снову й знову читаючи повість, переймаюся почуттям гордості за свій народ, що відстояв волю в кривавій і непомірно важкій війні