Мета: продовжити вдосконалювати вміння і навички школярів щодо їх виразного читання, зокрема, тексту прозового твору (І. Франко «Фарбований Лис»); з'ясувати особливості виразності, її роль у сприйнятті змісту твору, характеристиці його героїв; розвивати творчі здібності учнів, культуру зв'язного мовлення, артистизм, пам'ять, логічне мислення, увагу; формувати кругозір; виховувати почуття поваги до художньої літератури, пізнавальний інтерес до навчальної діяльності; любов до творців української класики.

Тип уроку: застосування знань і формування вмінь.

Обладнання: портрет І. Франка, текст твору «Фарбований Лис».

Прекрасна річ потребує прекрасної оправи.

Народна мудрість

Добра виразність має майже таку ж ціну, як і добра думка, бо майже неможливо добре виразитися, не зображаючи при цьому з вигідного

Боку того, що тут виражається. Г. Ліхтенберг

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Оголошення теми, мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності школярів

III. Основний зміст уроку

1. ВступНе слово вчителя.

Важливе значення в розвитку людини є її контакт із книгою. Під впливом прочитаного і почутого ми починаємо серйозніше замислюватися над життям, мріяти про майбутню професію, про героїчні подвиги, усвідомлювати головні риси сучасного громадянина: відданість Батьківщині, принциповість, мужність, рішучість, уміння переборювати труднощі.

Ще Аристотель заявляв: якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, ми йдемо назад, а не вперед.

Слова, які ви вимовляєте вголос у присутності інших людей, призначаються для тих, хто слухає, для того, щоб викликати певні думки і почуття, активно впливати на їхню свідомість, досягати повного взаєморозуміння.

2. Поняття «виразне читання». Засоби виразного читання.

Виразне читання — це мистецтво відтворення в живому слові думок, почуттів, настроїв, переживань, якими насичено художній твір. У процесі такого читання виявляється особисте ставлення виконавця до виконуваного ним твору, відчувається його виконавський намір, який виливається в діяння словом (словодію).

Засоби виразного читання:

Техніка читання;

Логічний наголос;

• паузи;

• сприйняття-розуміння;

• бачення і реакція;

• ставлення читця до твору; мета читання й інтонація;

• зв'язок з аудиторією.

3. Вимоги до читця.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавців:

• образного мислення й емоційної збудливості;

• здатності переключатися з одного психічного стану в інший;

• вміння володіти собою та слухачем;

• бездоганного володіння технікою мовлення;

• знання законів музики мови;

• невпинного розвитку і поліпшення художнього смаку та художніх здібностей.

«...Відчуття красивого та художнього не визначиш у сухій формулі. Вони потребують почуття, практики, досвіду, власної допитливості та часу»,— зазначав К. Станіславський.

«Навчити дитину виразно читати твір — значить дати їй у руки ключ до пізнання й осмислення краси та змісту художнього слова»,— писав Б. Буяльський.

4. Техніка читання.

Знайомимо учнів з процесом дихання та його роллю у творенні звуків, з дикцією і найхарактернішим відхиленням від літературної норми (враховуючи мовне, діалектне оточення дітей).

Підліткам слід знати, що органи дихання у них ще остаточно не сформовані й у майбутньому спостерігатимуться певні зміни, зокрема глибшим стане дихання завдяки збільшенню грудної клітки і місткості легень.

Учитель показує дітям, яким має бути правильне дихання. Найповнішим і корисним вважається змішаний тип дихання, коли і ребра, і діафрагма вільно рухаються в процесі роботи.

Від глибини вдиху залежить сила видиху, а отже, і сила звучання.

Дихання — основа звукоутворення. Залежно від того, як саме м'язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють чотири типи дихання:

• ключичне (при якому високо здіймаються плечі, а з ними й ключиці, лопатки та верхні ребра; неефективне, справляє неприємне враження з естетичного погляду);

• грудне (при ньому розширюються середні ребра, витягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів, багата на повітряні пухирці, з роботи виключається; вважатися ідеальним не може);

• діафрагматичне (черевне; дихання грунтується на роботі м'язів діафрагми.

Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, від цього нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед);

• комбіноване (грудно-черевне; дихання має найбільші переваги, бо найповніше насичує діафрагми під час видиху, що дає змогу раціонально використовувати повітряний потік під час декламації та співу).

Важливим засобом звукової виразності є голос. Мова читця має бути не лише бездоганно правильною, чіткою, а й красивою, темброво й інтонаційно гнучкою і багатою. Красу художнього слова не можна відділити від звучання голосу читця. Голос — це тонкий інструмент, який доносить до слухача зміст твору, розкриває його думку.

Голоси у побуті розділяють:

• дужі й слабі;

• дзвінкі й глухі;

• високі й низькі; верескливі й буркотливі;

• чисті й хриплі;

• приємні й неприємні.

Сила голосу — результат мускульного напруження голосотворного апарату. Сила голосу збільшується завдяки збільшенню напруження повітряного потоку, що йде з легенів.

Виразне читання дітей у класі, читання для слухача привчає їх володіти своїм голосом, змушує звертати увагу на кожне слово і вираз. Уміло володіючи голосом, вчитель доносить до учнів свої думки, почуття, ідеї у всій їхній повноті.

Найкращим вважається той голос, у якому скоординована робота всіх трьох факторів голосоутворення:

• органів дихання;

• гортані;

• резонаторних порожнин.

У школярів слід розвивати художні смаки у сприйманні виразного читання і водночас виробляти навички говорити і читати, варіюючи силу голосу залежно від змісту і з такою швидкістю, щоб їх розуміли слухачі.

Тембр — це забарвлення, що надається голосу так званими обертонами, тобто додатковими тонами, які виникають завдяки резонаторам.

Виробляючи в учнів правильне дихання, чітку дикцію, гнучкість голосу, варто рекомендувати їм свідомо тренувати свій голос, вимовляючи фрази у різному регістрі й темпі, звертаючись до уявного співбесідника. Лише за такої умови можна піднести на відповідний рівень техніку читання учнів.

5. Логічний наголос.

Одним із важливих показників розуміння учнями тексту є вміння знаходити логічний наголос у кожному реченні. Адже для того, щоб з ряду слів вийшло речення з точно визначеним смислом, не досить лише надати цим словам потрібної граматичної форми, необхідно ще показати відносну логіку важливості одного слова відносно іншого

у реченні чи одного речення стосовно іншого в періоді, а зробити це сама лише граматика безсила.

Виділене в реченні слово чи словосполучення несе в собі основне смислове навантаження, тобто воно створює епіцентр думки — одні слова ближче, інші далі, залежно від їхньої смислової ролі.

Кожен із мовних тактів має свій центр, тобто слова, що виділяються різними засобами: у першому такті — голосовим підсиленням, у другому — підвищенням тону, у третьому — розтягуванням. Отже, логічний наголос має три виміри:

• мислення;

• підвищення;

• розтягування.

Виділення слів у мовному такті досягається або одним з таких засобів, або їх комбінацією.

Як же навчити підлітків відчувати «ударне», найважливіше за змістом слово?

По-перше, слід дати їм елементарні відомості про поняття логічного наголосу, по-друге, показати на прикладі, як знаходити і розставляти логічні наголоси і практично потренувати учнів на найпростішому тексті. По-третє, на уроках літератури і мови потрібно постійно виправляти порушення логічних наголосів учнями як у процесі читання, так і під час усної розповіді.

Найпоширенішими засобами, що допомагають знайти слова, які виділяються логічним наголосом, є три:

• підставлення слів (допомагає в проясненні логічного смислу фрази);

• скелетування (цей прийом полягає у звільненні тексту від слів, які лише доповнюють його найголовніший смисл);

• реконструкція фрази.

З перших кроків виразного читання учням слід допомогти усвідомити, що зайві логічні наголоси не підсилюють звучання окремих слів, а, навпаки, нівелюють їх значення, руйнують структурність тексту, втомлюють слухача.

Темп — це швидкість вимовляння звуків, складів за певний проміжок часу (наприклад, за хвилину).

На думку дослідників, оптимальною умовою доступності сприйняття мовлення є середній темп — приблизно 100—120 слів за хвилину. Найбільш важливі думки необхідно висловлювати в дещо вповільненому темпі, часом удаючись до їх повторення. Другорядну інформацію цілком можливо подавати у пришвидшеному темпі.

Підвищення і зниження голосу в процесі мовлення прийнято називати логічною мелодією.

Логічна мелодія фрази значною мірою визначається розділовими знаками.