Повість ця в ще більшому ступені, чим оповідання письменника, двупланова. Перший план становить оповідання про те, як брат і сестра, Митраша й Настя, пішли за журавлиною, про лихо, случившейся з дітьми, з якої вони вийшли за допомогою собаки Травички, про перемогу над старим злим вовком Сірим Поміщиком. У фіналі добутку повідомляється, що всю зібрану журавлину Настя з Митрашей подарували евакуйованим з Ленінграда дітям. Як і в інших творах Пришвіна, в «Коморі сонця» передана поезія лісу, повідомлені цікаві спостереження художника за звичками звірів (сорок, зайця, лиси, лося); є в ній і оповідання про те, як утвориться торф і які можливості він у собі таїть

Зовнішня канва сюжету не вичерпує філософських ідей Пришвіна, переданих у гранично узагальненій формі казки, що становить другий план добутку. Звертання письменника в 40-і роки до жанру казки було не випадково. Перемога радянського народу над фашизмом зміцнила переконаність художника в тім, що самі сміливі казкові ідеї здійсненні. І письменник прагне створити «сучасну правдиву казку», головною ідеєю якої, по ємному визначенню В. Д. Пришвіній, стає «перемога високого людського початку в жорстокій природі»1. Форма казки з її граничним узагальненням, виходом у загальнолюдські закони моралі допомагає письменникові розширити художній час свого оповідання, включивши в нього й минуле й майбутнє

«Комора сонця» - це не тільки образне визначення торфу, що акумулював у собі тепло сонця й втручання, що чекає, людини, щоб віддати йому на користь сонячну енергію. «Комора сонця» - це в першу чергу символ людської діяльності минулих поколінь на користь поколінь майбутніх, діяльності, матеріалізованої в повісті в образах прокладеної через болото невідомими людьми тропи й Травички2. Люди, по думці художника, вкладали себе в природу й тим самим затверджували людяність

У цей єдиний історичний потік уливаються юні герої повести Митраша й Настя, наділені якостями дослідників і відкривачів життя. «Їхні носики,- пише Пришвін,- можна було бачити й на колгоспних полях, лугах, на скотарні, на зборах, у протитанкових ровах».

Перед дітьми відкривається нелегкий шлях до людяності. На ньому дуже важливо знайти свою доріжку, стежку й у той же тягар не збитися зі шляхи. От чому письменник не тільки не засуджує, як це здається деяким дослідникам, але навіть захоплюється 'характерами своїх героїв, що не побажали обрати чужий шлях, що вибрали свої доріжки. Характерно, що «у суперечці своєму, по якій стежинці йти, діти одного не знали, що більша стежка й мала, обгинаючи Сліпу єлань, обидві сходилися на Сухій річці, більше вже не розходити, зрештою виводили на більшу переславскую дорогу», а там вели до щасливого палестинке- мети походу героїв повести

Нещастя Насті й Митраши викликані не тим, що кожний з них пішов своєю дорогою, а тим, що Митраша, игда більше легкий шлях, зневажив людською стежкою й потрапив у Сліпу єлань. У свою чергу, Настя, захоплена збором журавлини, дала волю нелюдському почуттю жадібності (чудова сцена, коли лось не визнав у брудної плазуючої дейбч'ке людину й прийняв неї за тварина й забула про брата. М'якими фарбами, але цілком виразно показує письменник, якими важкими фізичними й моральними стражданнями розплачуються діти за свою помилку: ще б небагато, і символ зла - вовк Сірий Поміщик, що ненавидить людей, міг би тріумфувати перемогу. Але людські добрі якості були міцно закладені в дітях. Вчасно отямилася «золота уточка» Настя й знайшла брата; мобілізував свою спритність Митраша й урятувався за допомогою Травички, наділеної досвідом служіння людям, досвідом, що століттями виховувала людина в неї собачих предках

Так замикається сьогодення (життя Митраши й Насті) з минулим, зробленим для них невідомими людьми, і йде в майбутнє, де дітям має бути ще більше життя, першим кроком якої була перемога над собою, над Сірим Поміщиком і щедрий дарунок ленінградським дітям. Так приводить Пришвін своїх героїв і читачів до думки, що «більша людська правда... є правда віковічної суворої боротьби людей за любов». Серед численних тлумачень цього слова є в Пришвіна й таке, найбільш близьке до ідеї «Комори сонця»: «Більша вода виходить зі своїх берегів і далеко розливається. Але й малий струмок поспішає до великої води й досягає навіть і океану

  • Тільки стояча вода залишається для себе стояти, гасне...
  • Так і любов у людей: більша обіймає увесь світ, від її всім добре. І є любов простим, сімейна, струмочками біжить у ту ж прекрасну сторону
  • И є любов тільки для себе, і в ній людина теж як стояча вода».

Пройде кілька років, і художник повторить цю думку, ще більше загостривши її, у своєму останньому добутку — в «Корабельній хащі»: «Сил своїх на добро не жалувати, не вважати», «жити добре й трудитися, а не ганятися поодинці за щастям». Слова ці сталі етичним заповітом письменника нащадкам. Ліричний герой Пришвіна завжди розумніше, наблюдательнее своїх читачів. Він ділиться з дітьми досвідом, передає їм свою мудрість. Інша справа, що мудрість ця перейнята не життєвою дрібною мораллю, а відчуттям причетності з більшим миром, що відкривається проникливому погляду художника

У цьому світі панує культ Людини - творця й перетворювача життя. «По Ваших книгах, Михайло Михайлович,- писав М. Горький у статті про Пришвіна,- дуже добре бачиш, що Ви людині - друг... Ваше почуття дружби до людини так логічно просто виходить із Вашої любові до землі, з «геофилии» Вашої, з «геооптимизма»... Ваша людина дуже земної й у гарному ладі із землею».

Художній мир Пришвіна так само неможливий без поезії, як неможливий він без гумору. Добра посмішка над людиною, над твариною створює атмосферу радості, зм'якшує драматизм життя, зміцнює впевненість у могутності людства

М. М. Пришвін - видатний знавець мови, художник слова, «мисливець за словом». У вже згадуваній статті М. Горького про Пришвіна є й таке визнання: «Ви залучили мене до себе цнотливою й найчистішою російською мовою Ваших книг і доконаним умінням надавати гнучкими сполученнями простих слів майже фізичну відчутність усьому, що Ви зображуєте». Мовлення Пришвіна - це сплав народної лексики («путик», «падун», «Берендеї», «кощеева ланцюг», «осударева дорога», «полювання за щастям» і т.д.) з язиковою культурою революційної інтелігенції Росії кінця XIX - початку XX століття. І разом з тим настільки примхливе сполучення стильових і ритмічних шарів ніколи не позбавляло індивідуальності добутків художника. Книги Пришвіна, у яких чується його некваплива, ледве глузливе мовлення, пронизана поезією життя, правди й людяності, наповнена символічно-філософськими узагальненнями,- явище в російській літературі неповторне, що народжує в душі читача «джерело радості» - якість, необхідна творцеві