В аспекті суспільно-історичної проблематики пушкінський вірш і Бєлінський, що писав ще при поета про його «Демона», що «цей вірш, у якому так незмірно глибоко виражена ідея сумніву, рано АБО пізно буває долею всякого що почуває й мислить істоти» (1,366). Порівнюючи пушкінського «Демона», як характерне явище духовного життя епохи 1820-х років, і лермонтовского демона з «Казки для дітей» (1839- 1841), Бєлінський затверджував і різну їхню роль іншого періодів, викликану різним соціально-політичним змістом цих двох епох суспільного розвитку.

Розходження їх між собою Бєлінський бачив у тім, що лермонтовский демон, на противагу пушкінському, «заперечує для твердження, руйнує для творення; він наводить на людину сумнів не в дійсності істини, як істини, краси, як краси, блага, як блага, але як егой істини, егой краси, цього блага.. , він тим і страшний, тим і могущ, що ледь народивши у вас сумнів у тім, що досі вважали ви непреложною истиною, як уже показує вам здалеку ідеал нової істини. .. Це демон руху, вічного відновлення, вічного відродження... Цього демона Пушкін не знав» (VII, 555).

Недопрацьований вірш «Моє безтурботне незнанье» з'явилося відправним моментом для створення й іншого, украй важливого для розуміння настроїв Пушкіна вірша - «Волі сівач пустельний» (1823) '.

Закономірність появи даного вірша в пушкінській творчості саме цього часу (кінець листопада 1823 р.) відзначив сам поет, посилаючи його в листі до А. И. Тургенєва 1 грудня цього року. Повідомляючи кілька строф своєї оди «Наполеон», у їхньому числі й останню, Пушкін писала: «Ця строфа нині не має змісту, але вона писана на початку 1821 року - втім це моє останнє ліберальне марення, я закаявся й написав днями наслідування байки помірного демократа И Х (Изиде сівач сеяти насіння своя)». Далі приводиться повний текст вірша. У чернетці листа більш виразно говориться про міжнародну й внутрішню обстановку, що вирвала в Пушкіна настільки гіркі слова про народи, яких «не розбудить честі клич»: год<Це последн либераль марення - днями я закаявся й дивлячись і на захід Європи й навколо себе звернувся до еванге-Лию джерела й вимовила цю притчу в наслідування байки Иисусовой» (XIII, 79, 385).

Рядка вірша:

Пасіться, мирні народи! Вас не розбудить честі клич. До чого чередам дарунки волі? (II, 302) -

говорили не про відхід від політичних ідеалів народної волі; їх не похитнула для Пушкіна навіть катастрофа 14 грудня. Це було тверезе визнання неможливості здійснення в нових умовах колишніх надій на близьку революцію в Росії, сприйнятих у середовищі царскосельских, петербурзьких і Каменських свободолюбцев-ентузіастів. Це було визнання неспроможності того політичного романтизму, що міг ще наприкінці 1821 року вселити Пушкіну мамисел високої трагедії із центральним образом волелюбного героя - «друга народу» - Вадима. Наприкінці 1823 року, спостерігаючи за трагедією втихомиреної Європи, де

Волі сівач пустельний,

Я вийшов рано, до зірки

У другій половині листопада 1823 року на черговому засіданні Південного суспільства, на якому були присутні П. И. Пестель, В. Л. Давидов, С. Г. Волконський, С. И. Мурах-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін, говорили про «необхідність введення конституційного порядку Вроссии.

Подолання Пушкіним політичного романтизму закономірно супроводжувалося в його творчості подоланням і внеисторического художнього романтизму. Зіткнення з реальним народним життям, що почалося з виїзду з Петербурга й подорожі з Раєвськими по козачих станицях по шляху на Кавказ, спілкування в Кишиневі з поруч діячів, дієприкметникових до національно-визвольного руху в Греції, Молдавії й Валахії, інтерес до народної творчості, як один з найважливіших моментів змісту й поетики західноєвропейського й російського романтизму,- все це сприяло поглибленню того історизму мислення, що із цього часу стає визначальним моментом пушкінського творчого методу

Цей усе більше й більше розвивався й заглиблювався історизм художнього мислення Пушкіна в лірику південного періоду найбільше повно виявив себе в жанрі, здавалося б, найменш властивому до цього часу Пушкіну, але який у даних умовах своїм сполученням моментів епічного оповідання й ліричного фарбування його надавав широкі можливості щодо цього,- баладі. Звертання до цього жанру, улюбленому Жуковським, говорило про повний: звільненні Пушкіна від залишків якого б те не було впливу творчого методу свого недавнього вчителя

«Чорна шаль» (1820) - один із самих популярних творів Пушкіна при його житті. Уже майже через місяць після її написання В. П. Горчаков у грудні 1820 року диктує її офіцерам у Тульчині. Покладена на музику в 1823 році композитором А. Н. Верстовским, «Чорна шаль» облетіла всю Росію й одержала саме широке поширення як популярна пісня. Дослідники румунської й молдавської народної творчості стали записувати народні варіанти цієї пісні, що викликало припущення про те, що сам Пушкін написав свій вірш на основі якихось народних пісенних джерел. Почалися пошуки цих джерел, що викликало спеціальну велику літературу по даному питанню. Пошуки джерел «Чорної шалі» у фольклорі не привели до яких-небудь істотних результатів, якщо не вважати самого несподіваного, але, очевидно, найбільш імовірного результату, що записані фольклорні пісенні варіанти є не джерелами пушкінського вірша, але саме навпаки - його наслідком .

Саме необхідного пісні ліризму в «Чорній шалі» немає зовсім. Навпаки, у пушкінській баладі проступає неприхована й нарочито підкреслена тенденція створення комічно гротескного й пародійного враження від усім відомих літературних прийомів, що найбільше чітко виявилися саме в баладній творчості Жуковського, з його вбивствами й усілякими романтичними жахами. Герой пушкінської «балади» дивиться «як божевільний» на чорну шаль, його «хладную» душу «терзає» сум. Зраду його коханої відкриває йому «знехтуваний єврей», якому герой дає «злата» і «проклинає його». Далі герой «мчиться на швидкому коні». У ньому мовчить «лагідна жалість». Вступивши на поріг зрадниці, він «весь знеміг». Побачивши » того, як «невірну діву цілував вірмен», герой «не взвидел світла», «булат загримів», «перервати поцілунку лиходій не встиг». Особливо нарочито «жахливо» звучить «кривава» строфа:

Безглаве тіло я довго топтав,

И мовчачи на діву, бліднучи, дивився.-

і підкреслено театральний заключний жест

героя:

Із глави її мертвої знявши чорну шаль,

Обтер я безмовно криваву сталь...

Враження нарочитості додатково підсилюється підкреслено строкатим національним складом діючих осіб вірша, що характеризує в гротескному висвітленні ту «суміш одягів і осіб, Племен, прислівників, станів», що оточувала Пушкіна в його південному посиланні. Оповідання ведеться від імені якогось при-дунайського можновладного феодала-молдаванина; про зраду його улюбленої, грекині, з вірменом героя повідомляє єврей та ін.

Якщо ігнорувати цей свідомий прийом літературної імітації, містифікації й пародіювання й приймати вірш, що називається, «всерйоз», те воно стає настільки нестерпно сентиментальним, що зовсім випадає із загального процесу розвитку пушкінської творчості цього періоду