Провідне місце в літературознавстві радянських часів у Росії належало Олександрові Івановичу Билецкому (1884- 1961 р.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа й функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «У майстерні художнього слова» (в 1923 р.), «До побудови літературних стилів» (в 1931 р.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (в 1940 р.), «Поетика драми» (в 1950 р.), «Про специфіку літі-ратурного мистецтва» (опублікована після смерті, в 1984 р.).

И хоча ознаки вульгарно соціологічного трактування літературних явищ у результаті історичних обставин мали місце в науковому наробітку О. Билецкого він, як відзначив відомий американський україніст Г. Костюк, «став одним із самих помітних теперішніх ведучих учених в українському літературознавстві». У післявоєнні роки певні досягнення українського літературознавства пов'язані з «хрущовською відлигою», що дозволила реабілітувати частина незаконно репресованих письменників, повернути в літературний процес їхнього добутку, більш вільно обговорювати деякі літературознавчі проблеми, особливо ті, які стосувалися класичної літератури. Нові підходи до оцінки мистецтва, спрямовані на його демократизацію, внесло покоління молодих літературознавців і критиків (И. Дзюба, М. Коцюбинская, Е. Сверстюк, И. Светличний але ін.), яких пізніше назвали «шестидесятниками». Їх підтримала молодь (Ю. Барабаш, И. Зуб, В. Дончик, М. Ильницкий, В. Фащенко й ін.), чиї статті й перші монографії тоді з'явилися в пресі. В 1967- 1971 роках виходить восьмитомная «Історія нашої літератури», що хоча й містила в собі соціологічні підходи в оцінці явищ літератури, але по обсязі матеріалу, відбору імен і добутків була найбільшою працею подібного сорту в українському літературознавстві

Серед досягнень вітчизняних учених варто назвати п'ятитомний бібліографічний словник « письменники» (1960-1965 р.), бібліографічний покажчик «М. Т. Рильськ» (в 1967 р.), двотомний «Шевченківський словник» (1967-1977 р.). В 80-ие роки виходить двотомна «Історія нашої літератури» (1987-1988 р.), п'ятитомна «Українська література в західнослов'янському й світовому літературному контексті» (1987-1992 р.), з 1988 року почали видавати «Українську літературну енциклопедію» у п'яти томах. Не заперечуючи окремих досягнень у розвитку теорії літератури післявоєнного років (Л. Новиченко, Д. Затонский, С. Крижанивский, Г. Вязовский, пізніше - М. Жулинский, В. Брюховецкий, Г. Сивоконь, Г. Громяк, О. Шпилева, М. Наенко але ін.), не можна не помітити й значних втрат, пов'язаних з надлишкової идеологизацией всіх сфер громадське життя

Чимало сил теоретиками було спрямовано на обслуговування категорій партійності й класовості мистецтва, на доведення правомірності єдиного методу радянської літератури - соціалістичного реалізму, що не сприяло об'єктивному дослідженню нашої літератури. У післявоєнні роки в США, Канаді, Німеччині й деяким іншим державам, утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г. Костюк, Ю. Лавриненко, Ю. Шерех (Шевелев). Одним із самих помітних праць закордонного літературознавства стала книга Ю. Лавриненко «Розстріляне відродження» (в 1959 р.).

Фундаментальністю відрізнялися «Історія нашої літератури» (в 1956 р.) Д. Чижевского, монографічні дослідження Б. Кравцива, И. Физера, Г. Грабовича, Б. Рубчака, Л. Рудницкого, Л. Онишкевича, Ю. Шереха (Шевелева). Українським літературознавцям з діаспори належать і окремі теоретичні праці, такі як «Курс теорії літератури» В. Державіна, «Нариси з теорії літератури» И. Кошеливца, дослідження з віршування И. Качуровского. З одержанням незалежності України зроблені перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літературознавстві. Свідченням цього більше об'єктивні й повні «Історія нашої літератури XX століття» (за редакцією В. Дончика) у двох книгах (1994-1995 ггг.; 2-е изд. - в 1998 р.), «Історія нашої літератури XIX століття» (за редакцією М. Яценко) у трьох книгах (1995-1996 р.), третій тім «Нашої літературної енциклопедії», «Літературознавчий словник-довідник» (за редакцією Р. Громяка, Ю. Ковальова й ін., в 1997 р.), праця М. Наенка «Українське літературознавство: Школи. Напрямку. Тенденції» (в 1997 р.), «Історія нашої літературної критики й літературознавства: Хрестоматія» (розпорядник П. Федченко) у трьох книгах. Теоретичні й історико-літературні досягнення останнього років, а ще більше потенційні можливості українського литературоведчества переконують, що воно не зупинилося у своєму розвитку, як і раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, окреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття