В 2002 році в Лунде (Швеція) побачило світло двотомне дослідження, присвячене літературі, що існувала в Древній Русі, Adversus Judaeos. Видання супроводжується двома додатками, історико-культурним екскурсом (він становить другий тім), більшим кількістю ілюстрацій і приблизно двома десятками епіграфів

Розгляд цього багато оснащеного видання по старій добрій рецензійній традиції почну з моменту позитивного. Думка про те, що розповсюджені на Русі антиіудейські тексти здебільшого не були відгуком на сучасні їм проблеми (а це і є основною ідеєю книги), представляється мені в цілому вірної. У свій час теза про неполемічне призначення деяких полемічних за формою текстів був розроблений мною на матеріалі Пророцтва Соломона, а головне, Розумної Палеи, пам'ятника для теми антиіудейської полеміки центрального.1 Це положення, що віддає парадоксом,, що неодноразово висловлювалося відносно візантійських текстів аналогічної властивості, чомусь завзято не було соотносимо з дійсністю давньоруської. Всі колишні дослідники згаданих текстів були переконані в їхньому полемічному призначенні, і, почуваючи за своєю спиною тіні великих, я не без трепету обґрунтовував протилежну думку. Тим приємніше було для мене виявити, що висловлене мною думка розділяється в новітнім монографічному дослідженні літератури Adversus Judaeos.

Разом з тим говорити про "неполемічність" антиіудейської полеміки не коштувало б так категорично, як це робить А. Пересвітел-Морат. Думаючи, що антиіудейські викриття не мали, як правило, метою досягти свого формального адресата й виконували сугубо апологетичну роль (призначаючись, таким чином, для християн), я зовсім не виключаю, що при певних обставинах вони могли радикально міняти свою функцію. Я збираюся присвятити темі поліфункціональності середньовічних текстів окрему роботу й зволів би зараз не стосуватися її скидаючись. У цьому випадку я хочу лише сказати, що полеміка, що ведеться винятково в біблійних термінах (а це настійно підкреслюється дослідником), ще не гарантує відсутності якихось більше конкретних причин, що викликали її до життя. Втім, автор і сам визнає існування виключень - це стосується й окремих добутків, і певних періодів. Так, згадуючи повідомлення про виниклі єврейські впливи, дослідник відзначає, що "interestingly (курсив мій. - Е. В.), the monk concerned reacts to the new situation by copying out older traditional works with exegetical anti-Judaism: the Sermon on Law and Grace, and the Interpreted Palaia" (т. 1, с. 237). У біблійних термінах середньовічний книгар міг розповідати про самі різні речі, і не в останню чергу про сучасному йому іудаїзмі

До речі кажучи, сучасність - одне із самих хитких стосовно до середньовічних текстів понять. Особливість середньовіччя полягає в тому, що текст із тисячолітньою історією й текст відносно "свіжий" могли для нього бути рівною мірою сучасними. Створювані середньовіччям пам'ятники писемності - це, використовуючи вираження Р. Коллингвуда, добутку ножиців і клеячи. Середньовіччя не стільки складало, скільки вибирало свої тексти. Вертаючись до нашої теми, варто припустити, що укладачі збірників, що призначалися для дійсної полеміки, воліли відбирати тексти з конкретними деталями (наприклад, про з у їжу свинини), хоча цілком могли включати й твору більше абстрактного змісту. При такому погляді на речі мені важко зрозуміти, що має на увазі А. Пересвітел-Морат, інформуючи мене, що текстуальні особливості "Стязания, що били въкратц въ Єрусалим ..." у полемічному збірнику XVI століття "had little to do with real things", оскільки-де даний текст потрапив на Русь за полтораста років до створення збірника (т. 1, с. 9).2 Безумовно, особливості тексту укладачем збірника там не визначалися: мова йшла про вибір готового добутку, що, з погляду давньоруського книгаря, більш-менш had to do with real things.

Коротко підсумовуючи сказане, помічу, що категоричні заяви відносно середньовіччя рідко бувають оправданни - особливо при спробах довести відсутність тих або інших явищ. Максимум, що може собі дозволити медиевист, - це заявити про відсутність відомостей про явища. Висловлення типу "There never were any Jewish communities on Muscovite territory" (т. 1, з 236) минулого б набагато більше переконливі, будь вони опубліковані не в 2002, а, допустимо, в 1502 році. Іншими словами, маючи справу з такою тонкою матерією, як середньовіччя, надзвичайно важливо вміти працювати з півтонами. Можливо, що відчуття категоричності висловлень А. Пересветова-Мората підсилюється знайденим їм для книги заголовком.3 Помічу в цьому зв'язку, що, уникаючи художніх заголовків, російська академічна традиція керується не стільки навіть міркуваннями смаку, скільки певними методологічними орієнтирами. Вступник всупереч цій традиції дослідник стає заручником використаного їм bon mot, волею-неволею "підтягуючи" під нього свій виклад (у німецькій науці такий тип дослідження вдало визначається як "magnetische Quellen-forschung"). Загалом кажучи, стильове рішення даної книги з її різного роду прикрасами не виглядає безперечним. Всі алюзії й метафори видання зрозумілі, але роблять враження архітектурних надмірностей (так, у російської провінції перед дачними будиночками можна часом побачити гіпсових левів) і не представляються настільки вуж необхідними в публікації по медиевистике. Втім, все це - питання смаку (для одного чотири коти на обкладинках - багато, а іншому, можливо, - якраз), про які, як відомо, не сперечаються

Гірше інше - і тут від проблем методології й стилю ми переходимо до матеріалу - без дослідницької уваги залишена Розумна Палея. Якщо не помиляюся, місця їй відведено менше, ніж супровідну книгу епіграфам. При цьому пропоноване А. Пересвітловим-Моратом пояснення фактичної відсутності Розумної Палеи в дослідженні важко визнати переконливим.4 Як уже говорилося, місце цього тексту в розглянутій темі - центральне, а тому досліджувати тему антиіудейської полеміки без Розумної Палеи - це однаково що писати, скажемо, монографію про творчість Л. Керролла, виключивши з її розгляд "Пригод Аліси в Країні Чудес".