Мета: ознайомити учнів із основними віхами життєвого

І творчого шляху драматурга, його зв’язками з «теат­ром корифеїв»; домогтися усвідомленню багатогран­ності літературної та театральної діяльності; жанро­вої різноманітності його драматичних творів; розви­вати навички виразного читання, акторські здібності школярів; виховувати інтерес до творчості митця.

Тип уроку: урок-вистава.

Дійові особи: Карпенко-Карий, Мати, Батько І. Тобілевича, Сергій Єфремов, Софія Віталіївна Дітковська, Л. М. Тол-стой, П. Саксаганський, І. Франко, Поклик Серця, Сила Духу, Суд Совісті, Оповідач-персонаж, М. Риль­ський, Панас Мирний.

На дошці портрет І. Карпенка-Карого, обрамлений рушником. Ви­ставка його творів і творів про нього. Фотоілюстрації «Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість».

Ліворуч слова:

«…Він був… великим драматургом, якому рівного не має наша література»

І. Франко

Праворуч слова:

Згайдуйте предків своїх,

Щоб історія перед вами не згасла

І золотої нитки не загубіть…

Молюся за вас.

О. Кобилянська

ХІД УРОКУ

На фоні музики (бажано фортепіанної) звучать поетичні рядки М. Рильського, які він присвятив заповітній садибі — літературно-меморіальному музею Тобілевича.

Ростуть дуби, купають в небі віти, А навкруги, немов веселі діти, Дубки і липки зводяться рясні!..


Співає молодь молоді пісні — І, сповнені зичливості й любові, Дуби над нею шелестять Маркові.

Поклик Серця. «Театр!.. Чи любите ви театр так, як я його люблю, тобто всіма силами душі вашої, зі всім ентузіазмом, зі всією нестримністю, на яку тільки здатна палка молодість, жадібна і пристрасна до вражень вишуканого? Або, краще ска­зати, чи можете ви не любити театр більше всього на світі, крім добра й істини?»

Оповідач-персонаж. Цей вислів В. Бєлінського часто із за­хопленням виголошував Карпенко-Карий. Пристрасними словами великого російського критика він визначав основи спрямування свого життя, своє творче покликання.

ДіяІ«дитинствоІванаТобілевича»

Оповідач-персонаж. Карпенко-Карий — літературний і теат­ральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича. Народився І. Тобі-левич 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, колишнього Бобринського повіту на Херсонщині. Дитинство драматурга минуло за кріпацтва.

Батько. Хлопець чув у родині про жорстокість і сваволю панів та їхніх посіпак. Йому й самому довелося бачити тяжку працю кріпаків на панщині й жорстоку розправу над ними на панській стайні. Страждання кріпаків глибоко вражали Івана, бо й мати його до заміжжя була кріпачкою.

Опанувавши початкову грамоту в сільського дяка, Івана від­дали до трикласного Бобринського повітового училища, яке з відзнакою «за успіхи в науках» закінчив 1859 року. На цьому шкільне його навчання й зупинилось. Розумний, здібний хлоп­чик мріяв про університет, прагнув стати вчителем або лікарем, але через скрутне матеріальне становище великої сім’ї довелося йому в 14 років перейти на власний хліб — узявся за нудну, ви­снажливу працю чиновника-канцеляриста. Знання син набував самотужки, наполегливо працюючи над книгою, завдяки чому й піднявся до рівня високоосвічених людей.

Мати. Ще в дитинстві Іван зацікавився театральним мисте­цтвом. Цьому сприяли мої хвилюючі розповіді про вистави «На­талка Полтавка», які доводилося мені бачити у виконанні манд­рівних труп. Хоч я була й не писемною, але «Наталку Полтавку» вивчила напам’ять. Своє захоплення театром передала й дітям.

Оповідач-персонаж. Тож не випадково з родини Тобілеви-чів вийшли ще й такі видатні діячі української сцени, як Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Садовська (обидва


Молодший брат і сестра обрали собі театральні псевдоніми Са-довських, скориставшись дівочим прізвищем матері Євдокії Зінов’ївни, а Панас — псевдонімом Саксаганський — на честь містечка Саксагань, звідки мати була родом.

Сергій Єфремов. Батько й мати мали сильні, красиві голоси, тому в їх домі часто звучала народна пісня, яка сприяла ство­ренню атмосфери теплоти і взаєморозуміння. Матір та батька тут шанували так, як споконвіку шанували в українських родинах: діти дослухалися їхніх порад, дорожили батьківською і материн­ською любов’ю та підтримкою. Правда, Карпо Адамович не дуже тішився тим, що діти не на службі, а в «тіятрах», але мирився. Особливо допомагав старшому синові, Івану, доглядав його дітей і господарство до останніх своїх днів.

ДіяІі

Оповідач-персонаж. Дві чудові, самовіддані жінки супрово­джували Івана Карповича на його нелегкому шляху, ділили з ним щастя й гіркоту життя. Перше глибоке й незгасне кохання — На­дія Карлівна Тарковська.

Карпенко-Карий. Вона стала моєю другою дружиною в 1871 році. Обоє були пристрасними театралами, шанувальни­ками Шевченкового слова. Зіграли головні ролі в першій спіль­ній сценічній роботі «Назар Стодоля», а згодом нарекли своїх дітей улюбленими іменами — Галя й Назар. А іменем коханої дружини назвав хутір, закладений на землях поміщиків Тарков-ських. І донині хутір Надія (Надежда, Надеждівка) є історико-культурним заповідником.

Оповідач-персонаж. У першому шлюбі, крім Галі й Назара, народилися в Тобілевичів Юрко та Орися. Але родинне щастя було недовгим. Навесні 1881 року від сухот помирає Надія Тар-ковська, а влітку 1882 р.— улюблена старша дочка Галя.

Пережити горе, непоправні втрати допомогла Іванові Карпо-вичу робота в театрі, творче самозабуття. А ще — Софія Віталі­ївна Дітковська, яка в липні 1884 року стала його дружиною.

Карпенко-Карий. Ми зустрілися з нею в трупі М. Стариць-кого, куди увійшов після звільнення з поліції. Коли ж мене було звинувачено в антидержавній діяльності й заслано в Новочер­каськ, Софія сама простягла руку підтримки. І я її з вдячністю прийняв.

Оповідач-персонаж. Вона була розумною жінкою, талано­витою актрисою, а для свого чоловіка — надійним товаришем, помічником і порадником.


Софія Віталіївна. Дітям Тобілевича я замінила матір, ша­нобливо ставилася до пам’яті першої дружини. Доньці, що наро­дилася у 1885 році, дала ім’я молодшої сестри Тобілевичів, яку Іван Карпович дуже любив,— Марія. Усі діти одержали гарну освіту: Назар став інженером-хіміком; Юрій навчався у Львові (будучи студентом, заприятелював із родиною І. Франка, дея­кий час жив у нього на квартирі), Орися (Ярина) та Марія здо­були освіту у стінах Паризької Сорбонни. З усіма дітьми в Івана Карповича були теплі, задушевні стосунки. Він щиро переймався всіма клопотами своїх синів та дочок.

Голос Духу. «Одним з найкращих лікарів є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, свободу і незалежність!» (З листа до дочки Ярини, 1903 р.)

ДіяІіі

Оповідач-персонаж. Основою життя і творчих здобутків Карпенка-Карого завжди була праця. На неї він ніколи не нарі­кав, хоч часом доводилося нелегко. У Новочеркаську працював ковалем-молотобійцем, потім — палітурником, на хуторі На­дія — вправним, закоханим хліборобом. Любов до землі в нього з діда-прадіда.

Сергій Єфремов. Саме в косовицю та жнива Тобілевич брав відпустку й вибирався в села… Ціле літо Іван Карпович працю­вав коло землі, як справжній робітник, ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господарству — і робив це не як диле­тант, а як звичайний хлібороб: косар з його був, наприклад, на-вдивовижку навіть для сусідів-селян.

Суд Совісті. «Щодо біографії моєї… то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п’ять років працював власними ру­ками і нарівні з народом, що дало мені найбільше спроможності познайомитись із життям, про котре пишу» (Із листа до О. Ло-тоцького).

Сергій Єфремов. Довелось йому таки орати й засівати — тільки інше поле, поле української драматичної літератури й те­атру… І тут рівних йому не було, хоч сам автор прискіпливо ста­вився до своєї літературної праці й часто казав: «Поки писав, подобалось, а тепер не подобається». Прагнув, щоб кожна його п’єса була потрібна і зрозуміла не лише інтелігенції, а й прос­тому народу.

Голос Духу. «Я дав кілька книжок «Хазяїна» своїм дядькам. Один із них, одібравши книжку в обід, надвечір уже прочитав. Дуже гарно зрозумів, багато коментував і прикладав до знайомих


Йому людей і хазяїнів. Я рад, що книжка ніби суха, так заціка­вила дядька. З цього видно, що вона буде корисною» (Із листа до С. Єфремова).

Сергій Єфремов. Можливо, саме це мав на увазі Іван Кар-пович, коли говорив про розумну працю, що дає людині відчуття творчої свободи, незалежності. Сам він був абсолютно вільним і в мистецьких уподобаннях, і в життєвому виборі — служив Україні талантом, даним від Бога.

Суд Совісті. «Ради України, нам дорогої, ради скривдже­ного народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» (З листа до Саксаганського. 1898 рік)

ДіяIV

Оповідач-персонаж. Мистецькі шукання привели Карпенка-Карого до створення одного з блискучих зразків психологічної драми — п’єси «Наймичка». У творі розкривається трагедія прос­тих чесних людей в задушливій атмосфері гнобительського су­спільства.

Сюжетну основу драми становить трагічна історія наймички Харитини, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля.