Література 70-90-х років ХІХ ст. розвивалася в складних історичних обставинах: український народ перебував у колоніальній залежності від двох імперій: більшість наших етнічних територій належала Російській імперії, а Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття — Австро-Угорській.

У Петербурзі, Києві й багатьох інших містах ще наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали створюватися так звані громади з метою протистояти імперському зросійщенню. Це були об'єднання українських інтелігентів, які боролися за національне відродження, вели українознавчі дослідження, видавали книжки, намагалися започаткувати національну освіту, зберігали рідну мову й відновлювали давні традиції.

Київську громаду створили професори й студенти університету, учителі, інші свідомі українці. На початку 60-х років ХІХ ст. вона налічувала майже триста осіб з усіх суспільних верств. Окрім українців, туди входили також поляки, німці, євреї й росіяни. Громадівцями були видатні науковці, митці, громадські діячі — Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубин-ський (автор національного гімну «Ще не вмерла України...»), Панас Мирний, геніальний композитор Микола Лисенко, Михайло Старицький, археолог Федір Вовк і багато інших. У Чернігові створення громади ініціювали такі славетні українці, як Опанас Маркович, Леонід Глібов, у Полтаві — Олександр Кониський (письменник, автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка), у Харкові — Олександр Потебня (усесвітньо відомий професор-філолог), Василь Мова (знаний поет), у Єлисаветграді (тепер — Кіровоград) — брати Тобілевичі.

Налякана розмахом національно-культурного відродження, російська влада оголосила війну всьому українському. Ганебні Валуєвський циркуляр та Емський указ фактично поставили під заборону всю нашу національну культуру.

Консультація

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження царського уряду, був виданий невдовзі після придушення російською армією польського повстання, метою якого було проголошення незалежності Польщі. Автор циркуляра — міністр внутрішніх справ Петро Валуєв.

Згідно з Валуєвським циркуляром, «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы»; усі інші видання, у тому числі освітнього й релігійного змісту, заборонялися. Найзнаменитіша фраза з циркуляра: «Никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может». У листі імператору Олександру II міністр П. Валуєв подав ці слова як думку начебто «большинства малороссиян», до якої він приєднується.

Таємний циркуляр зробив лиху справу: у 1866 році українською мовою не було видано жодної книжки. Письменники, активні діячі українського культурного руху зазнали переслідувань, багатьох із них вислали з України.

Емський указ підписаний царем Олександром II у німецькому курортному містечку Емсі в травні 1878 р. Цим указом заборонялося друкувати книжки (навіть тексти до музичних нот) «на малороссийском наречии», завозити в Російську імперію україномовні видання з-за кордону, ставити театральні п'єси по-українськи.

Цікаво, що автори Емського указу скористалися досвідом Наполеона, який свого часу подібними методами забороняв культуру й мову в Бельгії. До появи цього ганебного документа спричинилася україноненависницька діяльність київських шовіністів М. Юзефовича, В. Шульгина та їм подібних.

За умов нищення в Наддніпрянщині українського слова (письменства, журналістики, книгодрукування тощо) посилилася роль Галичини: саме там почала бурхливо розвиватися видавнича справа. Чимало громадівців (зокрема, М. Дра-гоманов, Ф. Вовк) мусили емігрувати за кордон, де продовжили свою діяльність. У Женеві Драгоманов на кошти громади організував видання творів українською мовою. Не припинявся національний рух і на Батьківщині. У 1889 р. значна частина громадівців об'єдналася навколо новоствореного журналу «Киевская старина», який вимушено видавався російською мовою, але був цілком присвячений українській тематиці. Згодом громадівський рух очолювали Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інші знані українці.

Увага літераторів того часу концентрувалася переважно на простонародному, селянському середовищі, яке ще зберігало національну пам'ять, рідну мову, традиції. Отже, естетичні завдання письменства поступалися захисним, бо наріжним стало питання національного самозбереження. Зрозуміло, що в цей період у літературі переважає селянська тема. У сучасного читача може скластися думка, що тогочасне вітчизняне письменство висвітлювало лише соціальну нерівність і селянський побут. Це не зовсім так, адже навіть у цей час з'являються художньо довершені, психологічно глибокі твори про місто («Хмари», «Дві московки», «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «Повія» Панаса Мирного), пригодницькі, історичні за жанром («Облога Буші» М. Старицького, «Князь Єремія Вишне-вецький» І. Нечуя-Левицького), гумористичні («За двома зайцями» М. Ста-рицького) та ін.

В останній третині ХІХ ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої і наукової діяльності. У 1868 р. тут засновано товариство «Просвіта», у 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка. Культурно-освітню роботу пожвавлюють численні драматичні й музичні гуртки, бібліотеки. У Львові виходять друком журнали «Правда», «Зоря», газета «Діло», у яких видають свої твори письменники обох частин України.

За найактивнішої підтримки І. Франка Й М. Павлика виходять друком часопис «Громадський друг», збірники «Молот»,

«Дзвін», журнали «Житє і слово», «Світ». У Женеві видатний науковець, професор Михайло Драгоманов видає п'ять випусків збірника «Громада» (1878-1882) і два номери журналу з такою ж назвою. Це були перші українські позацензурні видання.

У Східній Україні з величезними труднощами вдалося дістати дозвіл на публікацію лише кількох альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка». Твори українських письменників також з'являлися в журналі «Киевская старина».

Літературний процес 70-90-х років ХІХ ст. характеризується інтенсивним розвитком прози. У цей період розквітає талант Івана Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, збагачують українську літературу своєю творчістю Михайло Ста-рицький, Борис Грінченко, Олександр Кониський, Олена Пчілка, Наталя Коб-ринська, Михайло Павлик, а наприкінці 70-х років ХІХ ст. заявляє про себе як прозаїк Іван Франко.

На поетичній ниві найпомітнішими ліриками були Іван Франко, Павло Гра-бовський, Яків Щоголів. У 1887 р. побачила світ збірка громадянської лірики І. Франка «З вершин і низин», вона стала після «Кобзаря» Т. Шевченка другим найвизначнішим явищем в українській поезії.

Від початку 80-х років ХІХ ст. знову пожвавилося театральне життя: у Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи Михайла Кропивницького й Миколи Садовського було дано кілька українських вистав акторами російської трупи Г. Ашкаренка. А 1882 р. Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Ця професійна трупа дістала назву Театр корифеїв1. До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург Михайло Старицький, який за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

На зміну романтизму (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич) у художній літературі, малярстві й інших видах мистецтва приходить реалізм. Хоча попередній напрям «здавався» неохоче: у письменстві аж до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати, щоправда в затінку, школа «пізніх» романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Крім того, майже в усіх реалістів знаходимо щиро романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького, Б. Грінченка тощо. Зрештою, уже та обставина, що митець, попри всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику.

До речі, зауважимо: коли у Франції ще наприкінці 20-х років ХІХ ст. реалізм був започаткований Бальзаком, у Росії досягнув розквіту вже в другій половині 40-х років, то в Україні він з'явився лише на межі 50-60-х років ХІХ ст.

Що таке реалізм? Первісно (з XVIII ст.) слова «реаліст», «реалізм» у повсякденному мовленні означали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійливому. Наприкінці 20-х років XIX ст. термін «реалізм» починає вживати французька критика щодо «нової школи» в літературі на відміну від «літератури ідей» (класицизму) та «літератури образів» (романтизму). Суть реалістичної манери письма точно розкрив один із найвизначніших її майстрів — I. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм у літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похо-жим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт».