Вальзер був сином дрібного палітурника, згодом дрібного торговця. Гімназії не закінчив, з родинних обставин дуже рано був змушений самостійно заробляти на життя: з 1892 р. служив у різних банках, бюро, на фабриці по випуску швейних машин, помічником винахідника й т.д. Вальзер переїжджав з міста в місто (Німеччина, Швейцарія). У нього рано пробудилася пристрасть до театру, але мрія стати актором не збулася

В 1898 р. у бернській газеті «Бунд» з'явилася перша публікація Вальзера - добірка пейзажної лірики. Юним автором зацікавився відомий тоді літератор Франц Бекай, звернувши увагу Вальзера на духовно близькі йому Ф. Гельдерлина, Жан-Поля, Клейста, К. Брентано, Г. Бюхнера, З. Ленца (згодом Вальзер неодноразово буде звертатися до творчості цих письменників). Через рік - знайомство в Мюнхені з Ф. Ведекиндом, М. Даутендеем, Р.А. Шредером і ін. З 1905 по 1913 р. Вальзер жив разом зі своїм братом, художником і ілюстратором його книг Карлом В. у Берліні (їхній альянс буде тривати 25 років, спочатку книги будуть купувати лише заради «картинок»). Тут він став хоча й небагато, але все-таки таки відомим (був знаком у досить вузькому колі літераторів: К. Моргенштерн, Г. Гессе, Р. Музиль, Ф. Кафка) і створив свої головні добутки

Його підтримали видавці Кассирер і Фишер, що не рятувало від щиросердечних криз, які супроводжувалися знищенням рукописів (зокрема, була знищена рукопис роману про подорож комерсанта по Азії). В 1904 р. вийшли «Шкільні добутки Фрица Кохера» («Fritz Kochers Aufsatze»), пронизані любов'ю до предметного миру, до всього живого взагалі й разом з тим не позбавлені іронії. Це уявні добутки від імені вигаданого гімназиста, оповідальну манеру від першої особи Вальзер збереже й вдальнейшем.

В 1907 р. вийшов друком роман «Брат і сестра Таннер» («Geschwister Tanner»), що почав своєрідну автобіографічну трилогію. Роман, всупереч мізерному тиражу, мав успіх. Примітно й те, що книгу редагував К. Моргенштерн, - чудова школа для молодого письменника. В 1908 р. вийшов друком роман «Помічник» («Der Gehilfe»).

Головний герой роману - Йозеф Марті наймається помічником до інженера-винахідникові, що займається декількома непотрібними проектами, на які ніхто не хоче давати грошей (це «рекламні годинники», «патронний автомат» і т.д.). У жертву страсті винахідник приносить здоровий глузд, статок, власну сім'ю, у якій уже панують розлад і нерозуміння. Гроші швидко тануть, але в саду для чогось будується грот, чудово відзначаються свята, замовляються дорогі сигари. Розпад сім'ї - одна із центральних тем книги, але головний акцент все-таки падає на сприйняття оповідача, саме він є ретранслятором усього, що відбувається

Йозеф - типовий для Вальзера персонаж: рефлектор із проривами в сферу імпресіоністичної поезії, свідомий аутсайдер, що, проте, недалекий від альтруїзму, скептичний меланхолік зі значною часткою оптимізму, політично незаангажований людина, наділена, однак, гострим соціальним зором. У Марті немає друзів, як і ніякого особистого життя, воно майже не змінюється із часом, позбавлений вікових ознак, перебуваючи нібито поза історією

У певному змісті Йозеф - угадування «людини без властивостей» Р. Музиля й деяких героїв Ф. Кафки (наприклад, Россмана з роману «Америка»), але, на відміну від останнього, його персонажі сп'янілі від життя, їх утішає суєта урбаністичного середовища. Нарешті, посварившись із винахідником, Йозеф залишає його будинок, і фінал книги залишається відкритим. В 1909 р. опублікований роман «Якоб фон Гунтен. Щоденник» («Jacob von Gunten. Ein Tagebuch»), улюблений твір письменника. Якоб - нащадок багатої аристократичної сім'ї - іде з будинку й улаштовується учнем у пансіон Беньяменти, де готовлять слуг

Він намагається приборкати свою гордість, свідомо орієнтуючи себе на те, що нічого не досягне в житті, і пансіон, де вчать самому елементарному,- для нього цілком придатна установа. Якоб уважно вдивляється й вслухається, ніщо не проходить повз його увагу: брат і сестра Беньямента, вихованці, життя міста. Точність оцінок - от що відрізняє цього героя. У романі є й сцена фантастичного характеру

Так, фрейлен Беньямента проводить його усередину будинку, іде в підвал, здійснюючи який-небудь обряд ініціації, присвяти: Якобові демонструють його майбутнє: йому не бути богатим, через цього потрібно вчитися поважати бідність і турботу й т.д. У цьому плані ідеалом служіння й покірності є однокласник Гунтена Краус, яким Якоб щиро захоплюється. Наприкінці книги пансіон поступово припиняє діяльність, фрейлен умирає, а її брат, назвавши Якоба своїм останнім учнем, пропонує йому себе як батько й товариша по подорожі (епізод, що дозволяє затверджувати про зацікавленість письменника підсвідомим і патологічним).

Невідомо, звідки герой узявся, як невідомо, яка дорога чекає його спереду. Але це свідома позиція, це - система вальзеривской прози: герой, що культивує свою «чудакуватість» і «чудність» («дивний я людина» - дефініціяя, що головні протагоністи швейцарського письменника використовують щодо себе найчастіше), зображений у якийсь певний момент розвитку, що принципово не має закінчення. Роман «Якоб фон Гунтен. Щоденник» не мав успіху, що супроводжувалося кризою відносин з артистичним середовищем, розривом зв'язків, життям у нічліжках в 1910-1912 роках

Після цього Вальзер повернувся в рідний Бьенн, ведучи життя письменника-схимника, гумористично згадуючи свої спроби завоювати художні метрополії. Прийшов час етюдів, прогулянкових замальовок, літературних портретів (один критик назве Вальзера «Шекспіром малої форми»), які згодом будуть об'єднані в збірники «Маленькі поеми» («Kleine Dichtungen», 1914), «Мала проза» («Kleine Prosa», 1917), «Життя поета» («Poetenleben», 1918). Це імпресіоністичні замальовки або невеликі «етюди про звичаї». Особливе місце серед добутків «малої форми» займають роботи, присвячені художникам, яких з Вальзером поєднує принцип «вибіркової спорідненості»: Клейст, Ленц, Брентано й ін. В 1917 р. Вальзер опублікував есе «Прогулянка» («Der Spaziergang») - враження від прогулянки, зафіксовані в нескінченних описах, коли разом з періодами дня змінюється й настрій, закінчуючись сумом і думками про тлінність усього земного. З 1920 року, уважаючи, що він як письменник вичерпався, пішов працювати - був, зокрема, бібліотекарем у бернському архіві, живучи в Берні до 1929 г.

Протягом 20-х років вийшла всього лише одна книга «Роза» («Die Rose», 1925) — етюди, нариси, щоденники, замітки. Вальзер також намагався враховувати кон'юнктуру, ідучи назустріч смакам публіки: в 1925 р. він написав кримінальний роман «Розбійник», що, не знайшов видавця

Поступово наростало почуття самітності (Вальзер так і не створив сім'ї, хоча майже все життя любив одну жінку - адресата майже половини його листів), проявлялися ознаки щиросердечного розладу, письменник кілька разів намагався звести рахівницю з життям. З 1929 р. він час від часу підліковувався в психіатричній клініці (робив це добровільно, начебто ховаючись від соціуму), продовжуючи писати для празьких, берлінських і швейцарських газет і журналів. З 1933 р. він - уже постійний клієнт клініки, де перебував до самої смерті. У цей період писав тільки листа, читав винятково Ал. Дюма, Ж. Верна й т.п. Умер у горах під час прогулянки

Вальзер - цей «природний талант», «самородок» - тривалий час був майже забутий. Критика відкрила його знову після Другої світової війни, причому швейцарський письменник був названий одним з попередників Ф. Кафки (тим більше, що Кафка дійсно високо цінував його).

Для такого твердження, безумовно, є підстави (збіг деяких прийомів, мотивів), але перебільшувати вплив Вальзера на Кафку все-таки не потрібно, оскільки дуже вже розрізняються й види, які їх оточували, і джерела, які їх харчували: у випадку з Вальзером це «гельветичний комплекс», це специфічно швейцарський менталітет плюс життя більших німецьких міст, відчуті й відтворені в мажорної тональності. Починаючи з 1957 року, книги Вальзера виходять на французькому, італійському, шведському, сербохорватском і на інших мовах. Повна бібліографія його добутків навряд чи можлива, оскільки від 200 до 300 текстів уважаються зниклими