Чингиз Айтматов - одна із самих чудових фігур сучасної радянської літератури. Це письменник глибоко національний, але з перших же кроків у літературі він став відомий у всьому Сполучнику. У якості одного з письменників він широко популярний за рубежем. Останні роки він часто виступає там з лекціями, інтерв'ю, на різних форумах. Однак перш ніж до Айтматова прийшов успіх, він багато й напружено працював: шукав свої теми, своїх героїв, свою власну манеру оповідання

Із самого початку його добутку відрізняли особливий драматизм, складна проблематика, неоднозначне рішення проблем. Такі ранні повісті: "Джамиля" (1957), "Топольок мій у червоній косинці" (1961), "Перший учитель" (1963). На останній повісті зупинимося ледве докладніше. Сам автор говорив: "... в "Першому вчителі" я хотів затвердити наше розуміння позитивного героя в літературі... Я постарався глянути на цей образ нашими, сучасними очами, я хотів нагадати теперішньої молоді про її безсмертних батьків". Образ учителя, що щосили прагне відірвати дітей своїх односільчан від неуцтва, до болю сучасний. Хіба й сьогодні життя вчителів-сподвижників не спрямована на те ж? І хіба не глибоко прав критик В.Панкин, що "поважати вчителі- ця наука чомусь дається сутужніше інших".

Поступово усе ширше й глибше стає охоплення життя, письменник усе більше прагне проникнути в її таємниці, у суть найгостріших питань сучасності. При цьому проза Айтматова стає більше філософською; протиріччя, колізії досягають дуже великої сили. Ускладнюються способи оповідання. Часто нерозривно зливаються міркування, внутрішні монологи героя з авторським мовленням. Підсилюється роль фольклорних елементів, в оповідання вплітаються ліричні пісні ( "Прощай, Гульсари!"), переказу, міфи, легенди ("Білий пароплав", "Пегий пес, що біжить краєм моря"). Від цього образи здобувають особливе, символічне значення, заглиблюється філософська спрямованість добутків. Деякі критики виділяють три періоди у творчому раз- витії Ч.Айтматова. "Джамиля", "Верблюже око", "Топольок мій у червоній косинці", "Перший учитель"- добутку першого ця- па. Другий утворять повести "Материнське поле" (1963 р.) і "Прощай, Гульсари!" (1966р.). Третій же починається з "Білого пароплава" ( 1970 р.). Це також "Ранні журавлі", "Пегий пес, що біжить краєм моря" і роман "Буранний полустанок". "Особистість і Життя, Народ і Історія, Совість і Буття - от проблемні пари трьох зазначених щаблів сходження Айтматова до усе більше глибинних шляхів",- пише дослідник творчості письменника Г.Грачов

Не просто окремі люди з їхніми почуттями й думами, а Чоло- вік взагалі стає в центрі уваги письменника. Він прагне осягати закони буття, сенс життя. Так, немає конкретних при- позначок часу, індивідуальності характерів у філософській повісті "Пегий пес, що біжить краєм моря". Зміст її в думах старого Органа: "... перед особою нескінченності простору людина в човні ніщо. Але людина мислить і тим сходить до величі Моря й Неба, і тим затверджує себе перед вічними стихіями, і тим він соизмерен глибині й висоті мирів". Всім своїм змістом ця по- звістку є підходом до роману "Буранний полустанок" ( інша назва "И довше століття триває день" ).

Головне в романі - це принципово нове осмислення часу й простори, це увесь світ наш із надривними його протиріччями, мир на грані катастрофи. Добуток глибоко философично й художньо. Не можуть не подобатися й люди праці, вічні трудівники, яких з такою любов'ю зобразив автор. Критик ділив творчість письменника на три періоди в 1982 році. Але, здається, перебудова з'явилася можливістю для ще більш високого підйому майстерності письменника. З її початком виходить у світло "Плаха". Ця книга про відносини Людини й Природи, про пошуки сенсу життя, і про призначення релігії в її кращих проявах для нас, і про лихо нашого часу- наркоманії, і многом іншому. По охопленню тим, багатоплановості, філософському підходу й глибині символіки цей добуток перевершив усе раніше написане

Його роман "Плаха" - дуже популярний добуток, тому що в ньому порушені актуальні проблеми теперішнього часу. Ця книга є результатом спостережень, міркувань і тривог автора із приводу неспокійному, загрозливому майбутньому дійсності, тому вона значно відрізняється від всіх написаних раніше добутків: "Ранні журавлі", "Білий пароплав", "Материнське поле", "Перший учитель", "Топольок мій у червоній косинці". В "Пласі" Ч. Айтматов, як художник слова, виконує місію духовного наставника нинішнього покоління, що вказує сучасникам на трагічні протиріччя сьогоднішнього дня. Письменник торкається питань екології, моральності, проблему погрози наркоманії

Роман насичений образами, які на перший погляд не зв'язані один з одним: вовки, вигнаний семінарист Авдий, чабан Бостон, "гінці" за анашой. Але насправді їхньої долі тісно переплітаються, образуя загальний вузол назрілих у сучасному суспільстві проблем, дозволити які автор призиває нас, що живуть зараз. Оповідання починається описом вовчої сім'ї - Акбари й Ташчайнара, що мирно живе в Моюнкумской савані. Але ці спокій і безтурботність лише доти, поки в азіатські простори не вторгається людина, що несе в собі не творить, а -руйнуючу силу

И відбувається жахливе, криваве дійство знищення тваринного миру, у якому гинуть і недавно, що з'явилися на світло вовченята, Акбари. Все живе навколо винищено, а люди, одержимі егоїстичним відношенням до природи, радуються, що план по м'ясопоставках виконаний. Три рази вовки йшли в глухі місця, намагалися обзавестися потомством для продовження свого роду й жити так, як пропонують їм закони буття, і три рази зла й жорстока доля, втілена в образі людей, позбавляла їх дитинчати

Вовки, у нашім поданні, - небезпека, але, виявляється, є ще більше зло, що здатно розтрощити й знищити всі, - це знов-таки люди. Акбара й Ташчайнар у романі мають милосердя й нікому не бажають поганого. Любов Акбари до вовченят - це не несвідомий тваринний інстинкт, а усвідомлена материнська турбота й пещення, властиве всьому жіночому на землі. Вовки в добутку, особливо Акбара, персоніфікують собою природу, що намагається врятуватися від нищівних її людей

Подальші дії вовчиці стають попередженням людині про те, що рано або пізно все живе стане проти і буде мстити, мстити жорстоко й невблаганно. Мати Акбара, як мати-природа, хоче зберегти себе, своє майбутнє в потомстві, але, коли Базарбай викрадає з лігвища вовченят, вона озлобляється й починає нападати на кожний, щоб заглушити сказ, тугу й розпач, що доводили її до божевілля. Вовчиця карає не того, хто дійсно заподіяв їй зло, а зовсім невинної людини - чабана Бостона, сім'я якого мала нещастя прийняти у своєму будинку Базарбая, що проїжджав з вовченятами повз їхнє житло. Сліди й привели Акбару до Бостонову становища. Чабан розуміє, який мерзенний учинок зробив заздрий і бажаючий йому нашкодити Базарбай, але не може нічого зробити. Цей огидний п'яниця, здатний на будь-яку підлість, все життя ненавидів Бостона, чесного трудівника, що, завдяки своїм власним силам, став кращим чабаном в аиле. І тепер Базарбай зловтішався й радів при думці про те, що "возомнившего про себе й возгордившегося" Уркунчиева доводить по ночах роздираючим і вимотуючим виттям потерявшая вовченяти Акбара. Але найстрашніше очікувало Бостона спереду. Побачивши, що вовчиця, що викрала його улюбленого сина, тікає, Бостон убиває одним пострілом Акбару й маляти, що був його продовженням і змістом життя

Гине й Базарбай, що зламав так багато чужих доль і друг, що зштовхнув, із другом дві могутні сили - людство й природу. Зробивши три вбивства, тільки одне йз яких усвідомлене, Бостон сам поводиться на "плаху", подавлений переполнявшими його горем і розпачем, внутрішньо спустошений; але в глибині душі він був спокійний, тому що знищене їм зло більше не зможе шкодити живучої. Ще одна гостра тема, розкрита письменником у романі, - це проблема наркоманії

Ч. Айтматов призиває людей отямитися, вжити необхідних заходів по викорінюванню цього небезпечного соціального явища, що калічить людські душі. Автор правдиво й переконливо описує ведучий у тупик і руйнуючі життя шлях "гінців", які, ризикуючи, відправляються в азіатські степи за анашой, одержимі спрагою збагачення

На противагу їм письменник уводить образ Авдия Каллистратова, "єретика-", вигнаного із семінарії за його неприпустимі з погляду релігії й устояних церковних постулатів ідеї про " Бога-Сучаснику". Одухотворена й глубокомислящая натура Авдия противиться всяким проявам зла й насильства. Несправедливий, згубний шлях, по якому йде людство, викликає в його душі біль і страждання. Він бачить своє призначення в допомозі людям і звертанні їх до Бога. Для цієї мети Авдий вирішує приєднатися до "гінців", щоб, перебуваючи поруч із ними, показати, як низько вони впали, і направити їх на шлях щирий через искреннее каяття. Авдий всіма силами прагне образумить їх, урятувати душі, що гинуть, вселивши в них високу думку про Всеблагому, Всемилостивому, Всюдисущому...