Про подвиг декабристок я довідалася на уроці літератури, коли вчителька розповідала нам про поему Миколи Олексійовича Некрасова «Російські жінки». Так, це був теперішній подвиг для них, що звикли жити в млості й безтурботності. Коли ж наступила година випробування, ці жінки виявилися сильними й стійкими, тому що вони любили своїх чоловіків, вважали своїм обов'язком розділити їхню долю. Прощаючись із батьком, княгиня Трубецька пояснює свій від'їзд:

ПРО, бачить Бог

Але волг інший,

И вище й трудней

Мене кличе

Прости, рідний!

Даремних сліз не лий!

Далекий мій шлях, важкий мій шлях,

Страшна доля моя,

Але сталлю я одягла груди

Пишайся - я дочка твоя!

Швидше за все, ці жінки говорили простіше й скорбнее, але поетові хотілося возвеличити їхній подвиг, він чи не вище подвигу їхніх чоловіків. Декабристів засудили й насильно відвезли в Сибір, а їхньої дружини їхали туди добровільно. А це страшнее.

Ямщик столицю минув...

Далеві до княгині шлях лежав...

Але важкий шлях! У двадцятий день

Ледь приїхали Втюмень.

Не кожний чоловік витримував такий шлях, а як їм удалося перебороти? Віра й любов вела їх уперед.

Уже два місяці майже

Беззмінно день і ніч впути.

Гордість і непохитна воля Катерини Трубецькой скорили старого генерала - губернатора Іркутська

Я вас намагався налякатися

Не злякалися ви!

И хоч би мені не удержати

На плечах голови,

Я не можу, я не хочу

Тиранити більше вас.™

Я вас у три дні туди домчу.»

Агов! Запрягати скоріше!

Їхній подвиг залишився в пам'яті нащадків, його не повторити тепер. Але про нього треба пам'ятати й пишатися ім. Уже в таких добутках, як "Трійка", "У дорозі", "Колискова пісня" відкрилося чудову якість некрасовской поезії - демократизм, любов кнароду.

Уміння проникати в мир інших людей визначило зовсім нове зображення характеру простої людини, мужика - такого в лірику до Некрасова не було. Особливо ясно це видно на прикладі добутку "У дорозі", де показана історія життя простої селянки, вихованої в панській сім'ї й по примсі пана відданої за мужика, на горі чоловікові й на свою погибель. У цьому добутку звучить щире народне мовлення

На думку Некрасова, любити народ - це ненавидіти його гнобителів, віддати всі сили боротьбі за його щастя. Тому особисте в його поезії невіддільно від народного. Так, у добутків "Лицар на годину" боротьбу за щастя народу поет називає "великою справою любові".

Полум'яне почуття любові до батьківщини пронизує всю його поезію. Російський народ-богатир, "лікуючі простори рідної землі, її безкрайні ниви й зелені ліси, сніжні зими" - от те невичерпне джерело, з якого черпав своє натхнення поет. В "Тиші" він заявив: "Не небесам чужої вітчизни - я пісні батьківщині складав!"

Доля трудівника хвилювала Некрасова, він гаряче співчував народу, малюючи волаючі картини життя міської бідноти й селянського побуту. Мир поезії Некрасова - це мир, побачений "крізь сльози" очами знедоленого народу

Він жагуче мріяв про волю людей: " Мати-Вітчизна! Дійду до могили, не дочекавшись волі твоєї!" Серце поета наповнене болем про гірку долю народу: "Народ! Пекуче, святе занепокоєння за жереб твій доніс я до сивин!" І все-таки Некрасов не утомлювався сподіватися, він пророкував майбутнє народу: "Винесе все - і широкими, ясну грудьми дорогу прокладе собі". Некрасов вірив, що "росіянинові народу перешкоди не поставлені: перед ним широкий шлях".

Майбутнє країни представлялося поетові як життя вільного, процвітаючого суспільства:

...Звільнений від оковів,

Народ невтомний

Дозріє, густо заселить

Прибережні пустелі;

Наука води поглибить:

По гладкій їхній рівнині

Суду-Гіганти побіжать

Несчетною толпою,

И буде вічна бадьора праця

Над вечною рекою...