Фредерік Жоліо-Кюрі стверджував: «Наука необхідна народу. Країна, яка її не розвиває, неминуче перетворюється на колонію». Методика викладання літератури належить до наук, які готують для шкіл учителів-словесників. З урахуванням специфіки кожної окремої національної літератури вона є спільною для всіх літератур, бо відповідає умовам, що визначають її право на існування як окремої наукової дисципліни. Вона має спільні для будь-якої методики викладання літератури об'єкт і предмет наукового дослідження, специфічні методи, суспільну значущість.

Об'єктом Дослідження методики викладання світової літератури є процес професійної підготовки майбутнього вчителя до викладання світової літератури в школі.

Предметом Дослідження методики викладання світової літератури є зміст, методи, прийоми, види і форми навчальної діяльності, спрямовані на реалізацію освітньо-виховних завдань шкільної дисципліни «Зарубіжна література».

Методика належить до педагогічних дисциплін і враховує загальні положення педагогічної науки. Вона дотична до літературної науки, таких її розділів, як історія літератури, теорія літератури, літературна критика.

Методика викладання світової літератури визначає коло проблем, які безпосередньо пов'язані з викладанням у школі світової літератури як навчальної дисципліни, досліджує їх і шукає найефективніших способів розв'язання.

Специфічними методами дослідження В галузі методики можна назвати такі:

1. Критичне засвоєння досвіду зарубіжної та вітчизняної методики. Використання цього методу допоможе вчителю узагальнити методичний досвід минулого й сучасного, опанувати його, вміло здійснювати нові самостійні творчі пошуки.

2. Масове усне й письмове опитування учнів. Цей метод ґрунтується на багатофункціональності, він допомагає вчителю визначити рівень літературної освіти учнів — знань, умінь та навичок; особливості сприйняття перекладних художніх творів; коло читацьких інтересів школярів; особливості літературного розвитку в різних класах, а також загальний рівень викладання літератури в школі. Для застосування цього методу складаються усні та письмові запитання й завдання. Розробляються кількісні та якісні критерії оцінки відповідей. Що більше учнів і класів буде охоплено дослідженням, то більше буде підстав для ґрунтовних висновків та узагальнень. Цей метод допомагає визначити позитивні моменти й недоліки у викладанні світової літератури, але, не називаючи причин, лише констатує їх.

3. Метод цілеспрямованого спостереження. Застосовуючи цей метод, учитель повинен чітко визначити мету наукового спостереження, зафіксувати окремі факти, побачити їх у розвитку, дії і на основі аналізу зробити висновки. Метод цілеспрямованого спостереження допомагає створити умови для ґрунтовного дослідження розвитку педагогічного процесу згідно з означеною вчителем проблемою та гіпотезою. Він може тривати впродовж багатьох років, якщо виникне потреба у спостереженні за певними педагогічними явищами: читацькими інтересами учнів, культурою читання, технікою читання, розвитком умінь аналізувати художній твір тощо. Використовуючи цей метод, учитель має можливість спостерігати за власною педагогічною діяльністю. Проводячи звичайні уроки за традиційним планом-конспектом, він може коригувати навчальний процес, змінювати його згідно з обставинами, що складаються. Поступово, від уроку до уроку, він перевіряє висунуту робочу гіпотезу й попередні висновки. Метод цілеспрямованого спостереження, на відміну від методу масового усного й письмового опитування учнів, не лише констатує науково-педагогічні факти, а й виявляє причини їх виникнення та розвитку.

4. Педагогічний експеримент. Створювати науково обґрунтовану методику викладання світової літератури неможливо лише пасивним спостереженням і фіксуванням фактів. Необхідно робити перевірку старих методичних рекомендацій та виробляти нові, здійснювати розробку наукових критеріїв, аналізувати науково-педагогічні та методичні явища. Для цього й існує метод педагогічного експерименту. Здебільшого він застосовується у формі експериментальних уроків. Головні вимоги до експериментальних уроків розробив В. Голубков у книжці «Методика преподавания литературы»:

СІ Для проведення уроку визначаються два паралельних класи зі схожим складом учнів й однаковою підготовкою: один клас

Призначається для проведення досліду й називається експериментальним, другий має назву контрольного.

□ Для уроку в експериментальному класі ставиться одна точно визначена проблема й намічається її розв'язання; у всьому іншому — зміст уроку (тема, план тощо) повинен бути однаковим і в експериментальному, і в контрольному класі.

Урок має стати природним експериментом, тобто проходити у звичайних умовах шкільних занять.

□ Він повинен бути максимально якісним і корисним для учнів.

□ Уроки як в експериментальному, так і в контрольному класі стенографуються або докладно записуються й колективно обговорюються. Під час порівняння результатів враховується, як різняться між собою класи (за складом, успішністю тощо). У загальні висновки вносяться відповідні корективи.

□ Підрахунок результатів повинен бути максимально об'єктивним і точним. Окрім відгуків присутніх на уроках, це може бути вивчення відповідей учнів, їхніх письмових робіт тощо.

□ Бажано, щоб уроки повторилися в інших паралельних класах і в інших школах. Що більше таких повторень, то обґрунтованішими будуть висновки.

Творче використання наукових методів дослідження допомагає спрямувати набутий досвід на вдосконалення навчально-виховного процесу в школі загалом і викладання світової літератури зокрема. Узагальнення досвіду роботи вчителів-практиків якісно впливає на розвиток і збагачення новими ідеями методики викладання світової літератури, її теорії та практики.

Історія методики простежує шлях розвитку науки, її досягнення й поразки. У XIX ст. методика викладання літератури як навчальна дисципліна входила лише до програм навчальних закладів, які готували вчителів початкових шкіл. У навчальних планах університетів, які готували вчителів середніх шкіл, не було ні методичної теорії, ні педагогічної практики. Студенти потрапляли до гімназій та шкіл професійно не підготовленими. Кожен учитель самотужки, через спроби і помилки, набував досвіду, який з часом міг виявитися помилковим.

Особистість учителя, передусім вчителя-словесника, впливає на моральний стан школи, її атмосферу, пробуджує інтерес і любов учнів до мистецтва. Чи живуть у ньому самому невичерпна жага знань, прагнення майстерності й щиросердна любов до дітей?! І чи можна в такому разі розраховувати лише на талант педагога? Ці питання хвилювали не одне покоління вчителів. А. Макаренко доходив власних висновків: «...Скільки у нас таких особливо талановитих вихователів?

І чому повинна страждати дитина, яка потрапила до неталановитого педагога?.. Я на досвіді переконався, що вирішує питання майстерність, яка ґрунтується на вмінні, на кваліфікації...» [1].

Введення в навчальні плани вищих педагогічних закладів освіти вивчення методичної теорії і шкільної практики було значним кроком уперед на шляху професійної підготовки студентів-філологів до викладання літератури у школі.

Особливе значення у професійній підготовці студентів надається теоретичним основам методики. До найважливіших проблем, які мають розглядатися в теоретичному курсі, належать: методологічні основи курсу, моральне виховання учнів засобами літератури, специфіка викладання світової літератури, зміст і структура уроків на різних етапах шкільної літературної освіти, вплив мистецтва на творчий потенціал особистості та моральний стан суспільства, формування засобів естетичного засвоєння дійсності і мистецтва, шкільний аналіз літературних творів, поглиблене сприйняття і розвиток емоційної сфери учнів у процесі аналізу, формування вмінь та навичок під час навчальної діяльності, розвиток усної і письмової мови учнів, питання позакласного читання, спілкування учителя й учнів та ін.

Основні теоретичні положення лекційного курсу повинні апробуватися в практичній діяльності студентів: на лабораторних і практичних заняттях, під час педагогічної практики, контрольних, курсових, дипломних робіт, спецсемінарів тощо.

Як наука, методика викладання світової літератури пов'язана із суміжними науками, що сприяють осмисленню знань, набутих в інших галузях, розвиткові умінь, необхідних у практичній роботі вчителя, а саме:

□ суспільні науки — мотивувати літературні явища історичним розвитком суспільства, вести дискусію, аргументувати свою позицію під час диспуту;

□ науки літературознавчого циклу — аналізувати художній твір, інтерпретувати його, розкривати творчу історію, визначити його місце в історії літератури тощо;

□ науки лінгвістичного циклу — визначати роль літератури у розвитку мови й мовлення; володіти різними стилями мови, виявляти стилістичну своєрідність художнього тексту, робити лінгвістичний аналіз тощо;

□ педагогіка — провадити учительську діяльність з урахуванням специфіки літературної освіти: учень і особливості його роботи на уроках літератури; урок і його специфіка в системі літературної освіти; формулювання проблемних питань, розв'язання проблемних ситуацій та ін.;