Мир Достоєвського пронизаний його ідеологією, так що відокремити одне від іншого, не вбивши цілого, неможливо. Але ж ідея Достоєвського не тільки й не стільки в тім, щоб "освітити хоча б частина цього хаосу...". Так, уважав він, "у нас є, безперечно, життя що розкладається... Але є, необхідно, і життя знову складна...".

Краса як останнє слово про світ просвічує крізь всі протиріччя, крізь весь хаос і дисгармонію, як ідеал, як перспектива, можливість і необхідність. Як ціль.

Ціль - не в боротьбі протилежностей, ця боротьба - необхідна умова розвитку ідеї про світ. Ціль - краса, гармонія, що існує як ідеал і як зміст борінь всесвітньо-історичних і відбитих у серце, у свідомості героїв Достоєвського: "...сам Христос проповідувала своє навчання тільки як ідеал, сам напророкував, що до кінця миру буде боротьба й розвиток, тому що це закон природи..."

Дві правди - секрет диявола. У миру ж одна правда - боротьба pro і contra неминуча, важливо, як людина усвідомлює цю боротьбу - чи стає на позицію нерозв'язного протиріччя двох правд диявола або приходить до цнотливої правди миру як цілого, у його останній істині, - до почуття, до свідомості його краси, що просвічує, як ідея, крізь "горно сумнівів" хаосу й дисгармонії.

Отже, краса - останнє слово Достоєвського? Але адже зупинитися на красі й значить зупинитися на правді двох правд, тому що є краса істини й добра, тому що є й краса неправди й зла...

Можна, звичайно, сказати й так: краса неправди - тільки личина щирої краси. Допустимо, що так. Але що є істина? Де у світі Достоєвського підстава, що визначає, що є що?

"На Заході царство Антихриста. Не в промисловості, а в моральному переродженні - сила". Покликання Росії - "поборотися з Антихристом, тобто з духом Заходу", що був для Достоєвського синонімом буржуазности. До того ж він не вважав народ ідеалом, але думав, що в ньому на відміну від буржуазної людини Заходу живий ідеал правди, добра й краси. А якщо "у народі зберігається ідеал краси й потреба її, виходить, є й потреба здоров'я, норми, а следственно, тим самим гарантоване й вищий розвиток цього народу".

Ідея Достоєвського - "краса мир урятує" - є в остаточному підсумку пряме відбиття в ідейно-образному світі письменника його неминущої віри в духовну красу народу. Слово народу і є у світі Достоєвського центральний, визначальний його мир слово. Однак цю формулу легше проголосити, ніж довести.

Народний образ, слово народу тому могли стати центральними, сполучними зсередини воєдино розколотий, роздвоєний мир, що, по думці Достоєвського, сама "народне життя повне серцевини" на відміну від безхребетної, відірваної від народних корінь бесівської нежити.

Так, безмежність любові Достоєвського до народу, безмірність його віри в красу народного серця часом граничили з тої умиленностио, властивої многим російським письменникам, що через багато років виллється й у слові Івана Буніна: "Тільки один Господь відає міру невиреченої краси росіянці душі".

Однак отут не сліпе преклоніння перед народом, але й принципова позиція Достоєвського, вистраждана його особистим досвідом життя, співвіднесенням з історичним досвідом Росії, як його зрозумів письменник. Отут ясне розуміння того, що "весь російський інтелігентний шар у цілому своєму ні на що не годиться... одиниці... досить бувають і недурні. Зовсім інше в народі: ціле майже ідеально гарне (звичайно, у моральному змісті...), хоча, безсумнівно, досить є й звірячих одиниць, зате, повторюю, ціле всього народу й все те, що зберігає в собі народ як святиню, як всіх сполучне, так прекрасно, як ні в кого"...

Звідси й висновок: "Не многому можуть навчити народ мудреці наші. Навіть ствердно скажу, навпроти, самі вони ще повинні в нього повчитися". Саме "у народних початках полягають стани того, що Росія може сказати слово живого життя й у прийдешнім людстві".

У світі цінностей, що руйнуються, відносних ідей, скептицизму й хитання в головних переконаннях герої Достоєвського болісно шукають твердих, непорушних підстав "земного й духовного життя", тому що, як розуміє вже юний Аркадій Довгорукий, "мало спростувати прекрасну ідею, треба замінити її рівносильним прекрасним". Епоха вимагала вироблення сильної скріпної моральної ідеї, саме такі ідеї шукають і не знаходять для себе герої Достоєвського.

Художня спадщина Достоєвського не можна виміряти рамками властиво літературної значимості. Його роман - це як би й роман, а разом з тим ще й щось таке, що не укладається в поняття чисто літературного жанру. Нам, співвітчизникам Достоєвського й російської літератури в цілому, людям, свідомість яких з покоління в покоління формується духовними традиціями нашої літератури, що, в.свою чергу, сама є тільки один з вищих проявів творчої творчеTM нашого народу, - нам, може бути, складніше зрозуміти саме особость цієї літератури, те її відмітна якість, що легше розкривається людині ззовні, людині, вирощеному в традиціях іншої культури. "Велике бачиться на расстоянье", - сказав Сергій Єсенін. Познайомившись, наприклад, уперше з романами Тургенєва, європейці з подивом повинні були визнати, що росіянин роман, виявляється, нічим не уступає французькому, скажемо, або німецькому. Прочитавши Достоєвського, Європа після деякого заціпеніння зрозуміла, що російська література - це більше, ніж література. "Не будемо називати їхніми романами, - писав С. Цвейг про утвори Достоєвського, - не будемо застосовувати до них епічну мірку: вони давно вже не література, а якісь таємні знаки, пророчі звуки, прелюдії й пророцтва міфу про нову людину... Достоєвський більше, ніж поет, - це духовне поняття, що знову й знову буде піддаватися тлумаченню й осмисленню. Образ російського письменника пронизує й опромінює сьогодні всі сфери духовного життя - поетичну й філософську, духовну й культурну".