Письменників можна по праву назвати повірниками Історії, хоронителями пам'яті людської. У своїх добутках кожний по-своєму зумів передати ті «миті» війни, ті глибинні процеси, що відбуваються у свідомості людей, які й визначають, чи здатний людина залишитися людиною в нелюдських обставинах. Віддаючи данину минулому, пам'яті тих, «хто вже ніколи не прийде», і тим, хто залишився живий у цій сутичці з фашизмом, письменники присвячують свої добутки: романи, повісті, оповідання, вірші. К. Симонов «Живі й мертві»; В. Гроссман «За праву справу», «Життя й доля»; В. Некрасов «В окопах Сталінграда»; Б. Васильєв «У списках не значився»; К. Воробйов «Лемент», «Убиті під Москвою»; Ю. Бондарев «Гарячий сніг», «Батальйони просять вогню».

Юрій Бондарев в одній з перших своїх «військових» повістей — «Батальйони просять вогню» — поставив проблеми відповідальності за долю людини на війні. Основний конфлікт цієї повісті пов'язаний з наказом командування: декільком батальйонам форсувати Дніпро на одній з ділянок. В армії накази обговоренню не підлягають, їх треба в точності виконувати. Так і надійшли батальйони Бульбунюка й Максимова. Але швидко, що змінилася обстановка, внесла в плани командування корективи. Первісний наказ уже по ходу операції довелося скасувати. Тільки двом батальйонам це було невідомо — вони вже вступили в бій. Ціна несподіваним корективам виявилася найстрашніша — один з батальйонів, скувавши значну частину німецьких сил, втратився обіцяної вогневої підтримки й був приречений

Як оцінити цю непросту ситуацію? Чи можна її виправдати? Герої Бондарева по-різному відповідають на ці питання. Капітан Єрмаков судить трагічний для його однополчан результат самим нещадним образом. Насамперед він винить себе. Йому болісно боляче тому, що майже весь батальйон, з яким він разом ішов виконувати наказ і командування яким взяв на себе в самі фатальні хвилини, пал, а сам він залишився живий. Єрмаков почуває свою відповідальність за загиблих людей. Пробираючись після останнього бою з оточення, Єрмаков думає: «Я командував батальйоном - і залишився один. Так хіба це не смерть? Так навіщо я ще живу, коли всі загинули? Я один?..» Моральний максималізм Єрмаков перейняв від своїх загиблих товаришів. Він згадав запального й нестриманого начальника штабу батальйону Орлова, що нікому не прощав на фронті одну річ: «...на чужій крові, на святому, брат, містечко робити!» Йому близькі виявилися ті моральні закони, які в будь-якій обстановці сповідав зовсім юний лейтенант Ерошин.

Для цієї людини неможливо було навіть прийняти яку-небудь річ убитого супротивника. Не тому, що хотілося залишитися чистеньким. На війні так не буває. Ерошину хотілося зберегти чистої свою душу До бою Єрмаков не розумів Ерошина: «...дратували його недосвідченість, наївна, незграбна молодість, його невміння розуміти все з першого слова». Це вже після трагічної для батальйону розв'язки Єрмаков зрозумів, що переважувало всі «гріхи» Ерошина — романтичне відношення до війни, віра в справедливість, непоказну повагу до солдата й саме головне — почуття боргу. Навіть поранений, Ерошин думав не стільки про себе й свої болі — насамперед про майбутній бій, що виявився для нього останнім: «Боже мій, знаряддя не замасковане...» От чому Єрмаков, вибираючись із оточення, не радувався своєму порятунку. Він думав про загиблих товаришів: «Пам'ять його, не вгасаючи навіть у миті забуття, була дана йому як на кару».

Звідси суворість оцінок Єрмакова стосовно командування. У несподіваному коректуванні наказів він побачив слабість своїх командирів, які, вирішуючи стратегічні завдання, дозволили поставити під удар два батальйони. Командування думало про долю операції, Єрмаков — про конкретних людей. У цьому криється одне із самих складних протиріч війни. По-іншому оцінює себе командир дивізії Иверзев. Виявившись перед вибором, куди направити вогонь артилеристів — у підтримку двох батальйонів або всієї дивізії, що виконувала вже нове завдання, воно після недовгих роздумів зупинився на останньому: «Цього вимагали сформовані обставини». Каяття совісті Иверзева не мучили. Війну він розумів як важку роботу, де втрати неминучі. Неминуча загибель двох батальйонів, що залишилися без вогневої підтримки, йому не представлялася трагедією великого масштабу

Тут Бондарев вийшов на саму складну проблему, що в останніх його книгах придбала центральне звучання, - це співвідношення норм права й моралі. За військовими законами Иверзева навряд чи можна засуджувати. І Єрмаков, що кинув комдивові тяжкі обвинувачення, з погляду уставу зовсім справедливо виявився підданим арешту. Але як бути з моральною точкою зору?

Цього питання не вдалося уникнути Иверзеву. Своїм зухвалим учинком Єрмаков змусив його задуматися про долі конкретних людей. У душі з'явилися сумніви. Не випадково під час вирішального бою, від якого залежав успіх всієї операції, командир дивізії особисто підняв в атаку залеглих від щільного німецького вогню бійців, хоча необхідності особистої участі Иверзева в бойових діях не було. Не справа комдива ходити в атаку. У бій його повело почуття провини. Иверзеву думалося, що успіх дивізії при узятті міста загладить його провину в загибелі двох батальйонів. Повість Ю. Бондарева «Батальйони просять вогню» - це яскрава, відбита гранично точно картина війни й безліч станів юної душі, що сприймає й оцінює цю війну, людину в ній. І ті обставини, у яких виявляються герої повести, оголюють їхню духовну сутність, змушують робити свій моральний вибір