Народився Айтматов в 1928 році в далекому кишлаку Шекер у Киргизії. В 1937 році його батько, великий партійний працівник, був незаконно репресований. Саме тоді Айтматов одержав урок честі: «На питання „чей ти син?" треба, не опускаючи голови, прямо дивлячись в очі людям, називати ім'я батька свого. Такий був наказ бабусі, матері батька». Давній урок честі став принципом життя й пізніше - творчості

Після закінчення шести класів Айтматов був секретарем сільради, податковим агентом, обліковцем, виконував і інші роботи в колгоспі. Після закінчення Джамбульского зоотехникума надійшов у Киргизький сельхозинститут. Саме в цей час у республіканській пресі починають з'являтися короткі замітки, нариси, кореспонденції, написані майбутнім письменником. Веде Айтматов у студентські роки й філологічні вишукування, про що свідчать статті «Переклади, далекі від оригіналу», «Про термінологію киргизької мови». У цій роботі йому допомагає однаково вільне володіння як рідним, так і російським мовою. Відробивши три роки за фахом у досвідченому тваринницькому господарстві, Айтматов надходить на дворічні вищі літературні курси в Москві. Перші кроки на письменницькому поприщі Айтматов робить у п'ятидесяті роки

Ім'я Чингиза Торекуловича Айтматова добре знайомо росіянинові читачеві. Його добутку виховують почуття людини, учать сприймати красу навколишнього світу. Героїня повести «Материнське поле» Толгонай, згадуючи перший хліб першого врожаю, що виростив її старший син - комбайнер Касим, говорить: «Це був народний хліб - тих, хто виростив його, тих, хто сидів у ту годину поруч із сином моїм на польовому стані

Святий хліб! Серце моє переповнилося гордістю за сина, але про це ніхто не знав. І я подумала в ту мінуту про те, що материнське щастя йде від народного щастя, як стебло від корінь. Я й зараз не відречуся від цієї святої віри, що б не пережила, як би круто життя не зверталося із мною. Народ живий, тому і я жива...» Треба пам'ятати про те, що слова ці говорить мати, що народила, що ростила, що виховала трьох синів, а потім одного за іншим потерявшая їх на війні. Треба пам'ятати про те, що говорить вона ці слова не із трибуни... Вона просто розповідає про своє життя іншій великій Матері - землі, який не збрешеш, перед якою не сфальшуєш. І от, зрозумівши це, нам стає гранично ясна позиція автора: у суспільстві доля однієї людини - невідривна частина долі всенародної

Слова ці могли б залишатися правдивими, прекрасними, але все-таки звичними словами, якби їхня висока сутність не знайшла б втілення в художніх образах, створених такими великими майстрами, якої є Ч. Айтматов. У повісті «Перший учитель» Ч. Айтматов ставить перед собою завдання більшу: створити могутній реалістичний образ комуніста-ленінця, показати плоди його подвигу, ідейний і моральний зв'язок між ним і новим поколінням. Смутно визнавати, що часом ми просто звикаємо до людей, які причетні до великих подій, до незабутніх років минулого нашої країни

Ч. Айтматов створив живу легенду про одному з таких людей - про першого вчителя з аила Куркуреу Дюйшене Таштанбекове. Цей образ дуже реальний. Чи зрозуміє сучасна освічена людина титанічна праця й безприкладна мужність цієї людини, подвиг, доконаний їм, чи зможе він хоча б приблизно уявити собі умови й обставини, у яких довелося працювати Дюйшену. Ця повість укладається всього у двох друкованих аркушах, а яке розжарення страстей, які соціальні й психологічні проблеми й складний авторський задум. Куркуреу - аил невеликий. Після революції більшість населення Киргизії жило саме в таких маленьких, глухих аилах. Для них радянська влада ще не означала звільнення від вікових традицій, тьми й відсталості. Можливо, дехкани Куркуреу зовсім би вигнали Дюйшена, не будь у нього офіційного паперу

Тому що, по суті, хто для них такий Дюйшен? Син бідняка. Але папір з печаткою зупиняє людей. «У ній вся сила»,- говорять аильчане. Дюйшен жагуче береться до роботи. Чистить і ремонтує під школу занедбану байську стайню, допомагає дітям, кого на руках, кого на спині переносить у школу через палючі ноги крижаний струмок, мужньо захищає свою кращу ученицю Алтинай. Як важко було їм закласти фундамент знань, на якому виростуть майбутні вчені, інженери, льотчики, учителі - будівельники культури, нашого майбутнього

Подвиг Дюйшена не тільки в тім, що він будить в аильских дітях спрагу до знань, він впливає й на все доросле населення Куркуреу. Спочатку він самотній, потім його підтримують односільчани, у першу чергу самий прямолінійний супротивник освіти Сатимкуль: «Що вуж там говорити, ми теж дещо розуміти сталі». Це значить, Дюйшен навчив відсталий аил думати й почувати по-новому, бачити майбутнє. У повісті створений образ непохитного комуніста, що стає прикладом для молоді. Алтинай і Толгонай, Танабай з «Прощай, Гульсари!» - це покоління, що виросло під прямим впливом Дюйшена.

Воно покликано стати міцним мостом для переходу країни від похмурого минулого до енергійного майбутнього. Герої мріють про майбутнє, і отут раптом трагедія війни. На сторінках повести трагічний подих торкнулося не тільки тих, хто боровся на фронтах, але й хто був далеко в тилу, у киргизьких степах і містах. Ішла війна, а діти війни, минаючи отроцтво, відразу ставали дорослими чоловіками, тому що вони спадкоємці Дюйшена. Художнє й виховне значення творчості Чингиза Айтматова непреходяще, тому що в ньому органічно зв'язані думи про Батьківщину, різні покоління, про непереривчастий зв'язок часів

В 1958 році вийшла російською мовою його перша книга «Віч-на-віч». Переклад із кригизского здійснював А. Дроздів. Ця невелика по обсязі, але яскрава по змісту повість розповідає про драматичний період нашої історії - Великій Вітчизняній війні. Вона докотилася слізьми болю й втрат до далекого киргизького аила. Обпалила Сеиде, головну героїню повести, страшним і ганебним словом: «дезертир». Всесоюзну, а слідом за тим і європейською популярністю принесла Айтматову повість «Джамиля», опублікована в журналі «Новий мир» в 1958 році й названа Луи Арагоном самою зворушливою сучасною повістю олюбви.

Після навчання в Москві Айтматов працює в республіканській пресі, а потім - протягом п'яти років - власним кореспондентом газети «Правда» у Киргизії. В 60-е роки письменником написані повести «Верблюже око», «Перший учитель», «Топольок у червоній косинці», «Материнське поле».

Вони розповідають про важке становлення Киргизії, про подолання відсталості й забобонів, про перемогу людського духу. В 70-е роки Айтматов продовжує працювати в жанрі повести. З'являються «Ранні журавлі», що розповідають про важкий воєнний час, коли підлітки, минаючи юність, ступнули відразу в доросле життя. Це багато в чому автобіографічна повість. Айтматов теж із цього покоління. «Білий пароплав» - трагічна повість про дитинство, зруйнованому жорстокістю дорослих. Це одна із кращих повістей автора, написана в 1970 році