Одним з перших партизанських загонів у тилу ворога командували Денис Давидов і Долохов. Товстої показує, що серед партизанів самою незамінною й необхідною людиною був Тихін Щербатий, котрий виявився майстром на всі руки: сміливий розвідник, він приводив «мови», витягав застряглий візок, спокійно й без зовнішнього показного героїзму ходив один на один на французів. І таких, як Тихін, було багато в інших загонах: старостиха Василиса, Коропи й Власи, які воліли спалювати хліб і сіно, а не везти ворогам

Толстой показує, що під час Бородінського бою Пьера Безухова потрясає спокійна мужність солдатів, які жартували, поки йшов обстріл, і діловито виконували свій борг перед Батьківщиною, вирішивши вмерти, але не віддати ворогу столицю Росії

Простий солдат Платон Каратаев навчив Пьера Безухова мужньо й непохитно переносити страждання полону, прилучив його до мудрого народного світосприймання, хоча в зображенні цього народного характеру й позначилося «непротивлення злу насильством». Письменник з великою художньою силою показав, як «дрюк народної війни» розгромив навалу Наполеона, що захопило пів^-європи

Капітан Тушин, що прийняв вірні тактичні рішення й заслужило рішучого «Добре!» князя Багратіона (важко представити нагороду вище цієї), виглядає зовсім не як герой: «Маленький, брудний, худий артилерійський офіцер без чобіт, в одних панчохах». В «фігурці» Тушина було щось «доконане не військове, трохи комічне, але надзвичайно привабливе». Тушин боїться перед усіма: перед начальством, перед старшими офіцерами. У ньому так багато доброго й сумного й так мало героїчного. Товстої описує щиру, народну, богатирську дійсність. Звідси билинний жест Тушина - «з-під маленької ручки дивився на французів» - і особливе відношення капітана до бою. У голові Тушина встановився особливий міфічний мир: ворожі пушки - це не гармати, а трубки, які курить невидимий курець: «Бач, пихнув знову...тепер мячик чекай». Видимо, і сам Тушин представляється собі у своєму щирому образі - таким же сильним і величезним, що шпурляє за обрій чавунні мячики.

У романі реалістично намальовані картини війни, де головну роль грають не царі й полководці, а прості солдати й чесні офіцери, наприклад, Андрій Болконский, Тимохін, Тушин, Денис Давидов і інші. Це вони виграли війну й перемогли Наполеона, що втілив самі огидні риси завойовника: егоїзм, властолюбство, спрагу особистої слави, загального підпорядкування й безмежної влади. Л. Н. Толстой протиставляє йому народного полководця Кутузова, що розумів і цінував солдат, у свою чергу отвечавших йому любов'ю й довірою

Народна епопея «Війна й мир» перейнята щирим співчуттям народним масам, винесшим на своїх плечах всі тяготи війни. От чому цей великий добуток Л. Н. Толстого є неперевершеним літературним пам'ятником героям Вітчизняної війни 1812 року й вершиною критичного реалізму

Війна 1812 року з'явилася для Росії подією колосального значення. Вона сколихнула всю країну, з нею зв'язане становлення національної свідомості. Війна об'єднала все суспільство, всіх росіян людей у загальному пориві. Саме так зображує у своєму романі-епопеї цю епоху Л. Н. Толстой

Для улюблених героїв письменника Вітчизняна війна з'явилася випробуванням, перевіркою їхніх моральних якостей. Почуття причетності до що відбувається виникає в душі Пьера Безухова, Наташи Ростовой, Андрія Болконского й безлічі інших персонажів роману, часто епізодичних. Ми згадуємо Денисова й Каратаева, Петю й Миколу Ростових, Дох-турова й Тимохіна, безіменних солдатів, показаних на поле Бородіна й у партизанських загонах. Перемога у війні 1812 року - це перемога всього російського народу, всіх націй. От так пише Толстой про залишення Москви: «Вони їхали тому, що для російських людей не могло бути питання: добре або погано буде під керуванням французів у Москві. Під керуванням французів не можна було бути: це було гірше всього... Та бариня, що ще в червні місяці піднімалася з Москви з неясною свідомістю, що вона Бонапартові не слуга... робила просто й істинно ту велику справу, що врятувало Росію». У ці хвилини люди забувають про власне благополуччя, залишаючи більшу частину майна в Москві - адже всього не забрати, а залишилося в місті винищувалося також росіянами. Вносить свій маленький внесок у спільну справу й Наташа Ростова, віддаючи підведення пораненим. Захоплений загальним почуттям «схованої теплоти патріотизму» Андрій Болконский. Пьер Безухов залишається в Москві, мріючи вбити Наполеона. Купець Ферапонтов сам віддає солдатам мішки із сушіннями, щоб не дісталися ворогу

Напередодні вирішального Бородінського бою Пьер їде до місця майбутньої битви, бажаючи бути в цей момент разом із захисниками Москви. Він бачить ополченців у білих сорочках, що риє зміцнення, і думає про те, що почув від пораненого солдата: «Всім народом налягти хочуть». І герой приходить до розуміння того, що є вирішальною силою в цій війні. Це «просто солдати», простий росіянин народ, «вони», як називає їх подумки Пьер.

Задумуючи роман, Толстой має намір спочатку додати значення антитезі: Наполеон - Олександр I. Але поступово виходить на перший план зовсім інше - думка про непричетність великих державних і військових діячів до стихії народної війни (виключення становить Кутузов). І яскравіше всього ця тема розкривається в зображенні партизанської війни. Саме тут стихійна міць, єднання російських людей проявляються найбільше повно. Тут діють не регулярні частини, що підкоряються єдиним наказам зверху. У загін приходять люди, спонукувані тільки власною волею. «Усе робилося без усяких примусів», - підкреслює письменник. Так, наприклад, без усяких вказівок «пристав до партії» Денисова Тихін Щербатий, що став «самою корисною людиною в загоні».

«Дрюк народної війни» - сама грізна зброя, перед нею безсило будь-яке полководницьке мистецтво. Це розуміє мудрий Кутузов. Він намагається уникати боїв, тому що відступаючого ворога легше й з меншими втратами можна винищувати саме засобами партизанської війни, за допомогою раптових нападів невеликих загонів. Кутузов піклується про своїх людей, він не хоче зайвих жертв. Він любить росіян солдат

Толстой показує сполучення грізної сили, мужності й доброти, героїчного терпіння, великодушності в російському характері; це неповторне з'єднання й представляє, по Толстому, сутність істинно росіянці душі. Російські солдати, зустрівши капітана Рамбаля і його денщика Мореля замерзаючими в лісі, приносять їм каші, горілки, підстилають хворому Рамбалю шинель. Радісно посміхаючись, дивляться вони на Мореля.

Така головна оцінка народної війни в романі Толстого. «І благо того народу, що у хвилину випробування із простотою й легкістю піднімає перший дрюк, що попався, і гвоздит нею доти, поки в душі його почуття образи й мести не заміниться презирством і жалістю».