За що можна любити Батьківщину? Звичайно, це тема особлива: кожний адже любить Вітчизну своєю неповторною любов'ю. За що любив рідну землю такої гранично російський поет, як Єсенін? Мені здається, що, насамперед за те, що оточувало його: поля, села, лісу, селян, а потім і місто, літературу, друзів, навіть шинки - словом, за все те, що входить у плоть і кров, стає частиною буття. Дуже точно про це сказав Пушкін:

«Звичка понад нас дана, заміна счастию вона». Почуваючи, що, виходить, втратити Батьківщину, Сергій Олександрович добре передав настрій російських емігрантів, яким, як і героїні поеми «Ганна Снегина», так часто снилися огорожа, хвіртка, береза і ялина

Але ніколи не мала б такої магічної сили лірика поета про рідну землю, якби він за цією «малою» батьківщиною не бачив «великий». Звичайно, він сприймав Батьківщину й глибше, і ширше. Не раз він пишався міццю своєї країни, її неосяжністю. «Я буду оспівувати всією істотою в поеті шосту частину землі з назвою коротким «Русь», - пише він у вірші «Русь радянська». Він щасливий тим, що син великого народу, революційної великої епохи, що намагається зрозуміти й прийняти. Недарма наприкінці життя в «Листі до жінки» він викликує:

Тепер у радянській стороні

Я самий лютий попутник

Сергій Єсенін до болю любив все рідне. Так хіба не видно це по його добутках! Буває, пишеш твір і ніяк не знайдеш цитати. А тут інша «лихо»: не знаєш, яку вибрати! Це, вірно, тому, що чи ледве не в кожному своєму добутку поет, так чи інакше, говорить про Батьківщину. В «Стансах» він сам пояснює особливість своєї творчості: «Але найбільше любов до рідного краю мене млоїла, мучила й палила».

Тому так важко, просто часом неможливо відокремити цю тему від інших: адже почуття до Батьківщини переплітаються в Єсеніна з почуттями до жінки, природі, життю. Згадаємо один із кращих віршів його про любов у збірнику «Перські мотиви»:

Шаганэ, ти моя, Шаганэ!

Тому, що з півночі, чи що

Я готовий розповісти тобі поле,

Про хвилясте жито при луні

Любов до жінки розкривається через любов до рідної землі! Напевно, тема мого твору годиться для великого літературного дослідження. Мені ж залишається сказати про самому, самому головний, як я його розумію

Батьківщина - це, насамперед її природа, так міг би сказати Єсенін. Але природа в нього нерозривно пов'язана із селом, тому що тільки сільський житель здатний так неї одухотворити. Взагалі ж у жодного поета не зустрічав я такої разючої здатності одушевляти природу. Улюблений образ - берізка - стає в нього берізкою - дівчиною із зеленим поділом, з яким грає вітер. Клен на одній нозі; осики, що дивляться в рожеву водь; палаючим своїм плодами горобина; жито з лебединою шиєю й десятки інших, не менш дивних метафор і образів становлять як би особливий мир - мир живої й думаючої природи, у якому все життя жив поет, і який він гостинно розгорнув для нас

У місті все було по - іншому. Тому, напевно, так радували Сергія Олександровича поїздки в рідне село, що він вертався у свій заповітний мир, у місце, з яким зв'язані кращі роки життя. Він ніколи не втрачав зв'язок з рідним краєм, часто бував там і, по спогадах його сестер, «щораз приїжджаючи в Константиново, був по - сьогоденню щасливий, що... знову в рідному краї, любов до якого проніс через все життя».

Йому доріг рідний край, нехай бедний і жебрак. Але, звичайно, він не може не вболівати про відсталість і дикість, що існують на Русі. У творчості Єсеніна як би відбувається боротьба двох почуттів: розуміння необхідності й неминучості змін і біль за те, що йде в минуле те, що дуже йому дорого. На початку 20-х років перемагає друге почуття. У вірші «Я останній поет села...» він пише: «Не живі, чужі долоні, цим пісням при вас не жити!» Він горює, що «сталеві кінноти перемогла живих коней». Цей біль отболела, видимо, тільки після відвідування закордону, тому що поет викликує: «Польова Росія! Досить волочитися сохою по полях!»

Не один рік «залізний гість», «кам'яні руки шосе», що здавили «за шию села», і інші поетичні образи терзали поета. Можливо, це була одна із причин посилення пристрасті до вина, розгулу. Відкриємо цю темну сторінку життя поета, увійдемо в «Русь шинкарську». Це страшний мир людей, що пропалюють життя. З ними поет провів багато років. Але він завжди почував свою величезну розумову й моральну перевагу над цими покидьками й мерзотниками. У той же час оничасть Росії. Не дивно, що для любові до Батьківщини Єсенін знаходить відповідне порівняння: «Любив він батьківщину й землю, як любить п'яниця шинок». Часом поет говорить, що він такий же, як вони, такий пропащий. Але, отямившись, висвечивает цих людей наскрізь. Він знає, що «таких не підім'яти, не розсіяти, відчайдушність їм гнилизною дана». Але це теж Батьківщина. Недарма Єсенін закінчує цей вірш: «Снову п'ють тут, б'ються й плачуть...» гіркотою:

Ти, Рассея моя... Рас...сіяючи...

Азіатська сторона!

1925 рік, рік воскресіння й смерті поета. Він усе більше вірив у майбутнє країни:

Мені тепер по душі інше...

И в сухотному світлі місяця

Через кам'яне й сталеве

Бачу міць я рідної сторони

Це дуже плідний у творчому плані рік. Але звільнитися від туги, від передчуття смерті не вдається. Так, пристрасть до вина, важка хвороба, нерозуміння - все це й інше привели до трагічного кінця. Але для нас поет залишається живим, завжди його творчість вливає нам «у груди теплінь», учить по - новому бачити рідне й любити його. І недарма ніякі заборони й гоніння на творчість Єсеніна в темні сталінські часи не могли змусити забути його, тому що в його «очах прозрінь чудове світло».

Коли я думаю про цю людину, пригадуються рядки Н. А. Некрасова: «Природа - мати! Коли б таких людей ти іноді не посилала миру...» Тоді б стихла ліричність і поетичність - світлі джерела людської душі