Образ Будинку - один з найбільш постійних і значимих у вітчизняній літературі

Починаючи з давньоруської культурної традиції, він займає особливе місце в духовному, сімейному, державному просторі. Той факт, що лексема "будинок" у давньоруській мові мала різноманітний спектр значень, що стосуються основних сфер людського буття, симптоматичний. Будинок душі, будинок сім'ї, будинок державний - всі ці три члени "домашньої парадигми" були зв'язані між собою й перебували відносно один одного в певній ієрархії. Улаштування душі було фундаментом улаштування сім'ї, а сімейний будинок відчував себе частиною "отеческой держави" (Пушкін).

Всі три члени "домашньої" парадигми були підпорядковані й визначені кожний по-своєму - четвертому - Батьківщині Небесному, що освячує батьківщина земне (будинок душі, будинок сім'ї, будинок отеческой держави). Саме такий досвід улаштування "домашнього" простору повинен був передати "Домострой", що відбив ієрархічне підпорядкування частки, сімейного - державному й вище - духовному

Образ Будинку, його осмислення й певне переосмислення стає однієї з головних тем і в літературі початку - середини XVIII в. Але вже наприкінці XVIII в. російські історики, письменники, поети піднімають одне з найважливіших питань усього петербурзького періоду російської історії: як з'єднати імперський простір Будинку з образом Святої Русі?

Повернення до колишніх джерел уже в нових послепетровских обставинах соціального, духовного, культурного життя - така проблематика теми Будинку в XIX в.

По-різному осмислена, вона стає однієї із центральних у російської словесності. Грибоєдов, Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Лєсков, Островський, Достоєвський, Толстой, Тютчев кожного по-своєму вирішували, як знайти "рідну обитель" (Пушкін), як досягти того Будинку, у якому земне життя освячене тим, що вище земного

В XX в. сама трагічна ситуація втрати Будинку, його руйнування з новою силою порушує питання про те, як його зберегти під час "насильницьких потрясінь" (Пушкін). Ахматова, Цветаева, Платонов, Єсенін, Булгаков, Шолохов цих художників різних доль - поєднує загальна "домашня" парадигма світосприймання, для якої образ Будинку стає одним з основних у їхньому творчому світі й людському шляху

Ми звернулися до двох віршів Пушкіна, у яких його сприйняття Будинку одержує своє певне завершення. "Бездомна", безпритульна атмосфера романтичних мандрівок, улюблений у той час жанр подорожей були характерні для культурної ситуації 1810 - 1820-х рр. "Ми всі маємо вигляд мандрівників, ні в кого немає певної сфери існування... немає навіть домівки", - писав в "Философических листах" Чаадаєв

Розгубленість шляхів до Будинку й спроба їхнього знаходження, руйнування романтичної парадигми мандрівки й наближення до "рідної обителі" - так загалом можна визначити той загальний історико-культурний, духовний, соціальний контекст, що сформував феномен Будинку в пізній творчості Пушкіна

Слова "Тоді вдалися він додому..." присутні наприкінці рукопису загальновідомого пізнього вірша Пушкіна "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить...", що у певній мері можна віднести до одному із заключних акордів у складному шляху до знаходження Будинку ліричного "я" поета

Тим більше нам важливо їх ураховувати не тільки для аналізу даного вірша, але й для розуміння того, якої бачиться Будинок у художній свідомості Пушкіна й що відкривається йому наприкінці шляху. Звернемося безпосередньо до всього прозаїчного тексту, що є можливим продовженням "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить..."

Наприкінці тексту перед нами з'являється той ідеальний образ будинку, обрису якого були духовно побачені поетом. Які його прикмети?

Тут у повноті представлене життя природи, соціально-культурна, сімейна сфера земного людського буття - "поля, сад, селяни, книги, праці поетичні". Але така гуманістична модель Будинку не вичерпує його ідеал, сформований у творчій свідомості поета. Завершальними й особливо значимими тут є останні рядки "Релігія, смерть". Вони вказують на такий Будинок, у якому душевно-почуттєве життя людини прагне до з'єднання з миром небесним. Це такий Будинок, у якому відбувається зустріч тимчасового з Вічним, з миром, що відкривається за порогом смерті. Не випадково в Пушкіна у вищенаведеному записі "релігія" (як відомо, етимологічний зміст цього слова - зв'язок) коштує поруч зі смертю. Смерть, таким чином, знаходить тут особливе сприйняття, близьке до поняття "зв'язок". Смерть, подібно релігії, зв'язує мир земний і мир небесний. Смерть є перехід від буття земного до буття Нескінченному

Таким чином, для художньої свідомості Пушкіна феномен Будинку визначається прилученням земних, гуманістичних цінностей до того, що вище їх, і тому, що відкривається поетові через релігію й смерть. Оборотний увага на те, що саме про такий Будинок, у якому земне з'являється в єднанні з небесним, мріє й Тетяна наприкінці роману "Євгеній Онєгін".

Запис, зроблений до "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить...", майже дослівно відтворює ті образи, з яких складається ідеал Будинку в Тетяни:

Мої успіхи у вихрі світла,

Мій модний будинок і вечори,

Що в них? Зараз віддати я рада

Все це дрантя маскараду,

Весь цей блиск, і шум, і чад

За полицю книг, за дикий сад,

За наше бідне житло,

За ті місця, де в перший раз,

Онєгін, бачила я вас,

Так за смиренний цвинтар,

Де нині хрест і тінь галузей

Над бідної нянею моєї...

Сад, селяни, поетичні праці, релігія, смерть (у записі Пушкіна), полку книг, дикий сад, смиренне цвинтар (у спогадах Тетяни) - все це виявляє нам такий Будинок, у якому простір земне зустрічається із простором небесним, і тому повсякденне, повсякденне одухотворяється. Чим? Що, властиво, уможливлює таке натхнення й що воно означає в художньому світі Пушкіна? Відповідь на це питання, що стосується глибинних основ людської культури й улаштування особистості, ні в якій мері не може бути однозначним і претендувати на вичерпаність невичерпної по природі своєї теми

Але, проте, у самій художній тканині словесних творів Пушкіна можна намітити ті дороговказні нитки, які наблизять нас до розуміння цих питань

Натхнення життя - не літературна умовність і не риторичний прийом поетики Пушкіна. Це той стан душі, миру, у якому виявлена симфонія людини й Бога, що дає духовний спокій. Згадаємо, що вірш "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить..." відкривається однієї з постійних для Пушкіна тим - спокою.

Саме таке місце, де серце знаходить спокій, є будинком, і саме туди, до цієї кінцевої крапки шляху прагне поет. Таким чином, в "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить..." мотив спокою виявляється співвідносимо з феноменом Будинку, виявленим у прозаїчному продовженні цього вірша, а його перша частина є стислий опис того життя, від якої "віддаляється додому" подорожанин. Її відмітна риса - швидкоплинність часу, спрямованого до своєї межі - смерті фізичної. Це така дорога життя, що у міру свого плину віднімає життя: "Летять за днями дні, і щогодини несе часточку буття".

Образ такого Будинку повною мірою знаходить своє втілення у вірші "Коли за містом замислений я броджу...". Якщо для аналізу "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить..." ми звертаємося безпосередньо до контексту творчості автора, то для аналізу "Коли за містом замислений я броджу..." нам здається доцільним трохи розширити контекст дослідження й "прочитати" цей вірш не тільки в контексті художнього миру Пушкіна, але й у контексті вітчизняної духовної традиції, відбитої, зокрема, і в народному укладі життя, з яким безпосередньо було зв'язано творче й людське сприйняття й інтуїція поета

"Пора, мій друг, пора! спокою серце просить..." композиційно можна розділити на дві частини: дорога й образ, що відкривається в її кінці, Будинку, риси якого "додаються" і промальовані за кордоном самого добутку, у супровідної нього прозаїчного запису

Композиція "Коли за містом замислене я броджу..." також двухчастна й відповідає траєкторії шляху поета, його етапам наближення до Будинку. Так само, як і в "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить...", поет прагне від одного полюса життя до іншого, причому в "Коли за містом замислений я броджу..." повно й чітко "прописаний" кожний з них. Це життя того місця, що умовно може бути позначене як "місто", і життя того місця, яке можна умовно позначити "село". З міста в село прагне поет в "Коли за містом замислене я броджу...". Стан "втечі" взагалі властиво художній свідомості Пушкіна, а тема втечі з "міста" - одна з характерних для пізньої творчості поета