Докторові Крупову Герцен присвятив окремий добуток. Повість за назвою «Із творів доктора Крупова» була написана майже одночасно з повістю « Сорока-Злодійка» (у січні - лютому 1846 року) і рік по тому опубліковано в оновленому «Сучаснику», що почав виходити під керівництвом Некрасова, Панаєва й Бєлінського. Важко було - без перебільшень і сюжетних хитрувань утягнути цього похмурого відлюдна в романічну дію. Все життя Крупова потроху зосереджувалася на міркуваннях про численні випадки з його медичної практики. У розрізнених випадках, у зовні різнорідних подіях він шукає й знаходить загальні ознаки. Це дозволяє йому скласти власну класифікацію росіянці життя

Доктор Крупів - медик; він привчений шукати симптоми захворювань і по них установлювати причину хвороби. Такий основний метод його пізнання. Додаючи цей метод до пізнання громадського життя, Крупів шукає й виявляє соціальні хвороби. Ними визначається поводження людей у житті сімейне й суспільної, а також їхнє відношення до історичних подій

Герцен побудував свій добуток як епізоди зі спостережень доктора Крупова над навколишніми його людьми. Осмислюючи причини й ознаки їхніх захворювань, він відомі йому із власної практики випадки як би накладає на історичне тло, на ту канву історичного розвитку, що Крупів відтворив по прочитаних історичних працях. Метод медичного дослідження переноситься зовсім в іншу сферу пізнання - в область соціально-історичного вивчення людського суспільства

Зрозуміло, цього робити не можна. Герценові зрозуміло, що доктор Крупів не зможе прийти до правильних висновків. Однак він прагне до кінця розібратися в доказах свого героя, Потрібно було показати російському читачеві помилковість такого методу при пізнанні історії. Це нелегке завдання - розкрити помилку героя, від імені якого ведеться оповідання. Доктор Крупів - дійсно розумна людина. Він уміє розкрити логікові поводження багатьох інших людей. Автор може при такому оповіданні висловлювати думки, що не збігаються з думкою оповідача, але обов'язково його «голосом». Інакше авторські відступи будуть випирати із системи міркувань героя

Як вирішив це завдання Герцен?

Він показує, що спочатку доктор Крупів судить здраво. Дурне поводження людей свідчить про перекручення в них нормальних почуттів, а на цьому ґрунтується ненормальність мислення пацієнтів доктори. Але далі він зробив припущення про те, що причина всіх відхилень від норми полягає нібито в розумовому ушкодженні людства. Століття й тисячоріччя воно надходило неправильно, губило природу й себе, робило нелогічні вчинки. Доктор Крупів добре знає історію, але односторонньо тлумачить її. Саме це й привело його до антинаукового висновку: «Історія не що інше, як зв'язне оповідання родового хронічного божевілля». Людство страждає хворобою розуму - так затверджує Крупів, відкидаючи подання про людину розумній, вищій суті природи. Він навіть заявив - як саме собою що розуміє: «У наше утворене століття соромно доводити просту думку, що історія - автобіографія божевільного».

Чому помилився цей симпатичний Герценові герой повести? Тому що доктор Крупів відмовився вважати джерелом пороків і злочинності людей соціальні умови їхнього життя. Він не зрозумів, що людська психіка саме під тиском ненормальних, антигуманних умов стає ненормальною

Важко жити, уявляючи всіх божевільними. Доктор Крупів виявився в самоізоляції: адже по його теорії нормальних людей немає й не може бути. Так що шукати їх не коштує. І боротися проти родової хвороби всього людства даремно.

Так помилковий метод пояснення соціальних хвороб за аналогією із психічними привів героя Герцена до самітності, песимізму й свідомості безвихідності. Крупів - ще одна жертва соціального «правопорядку» у Росії,- такий висновок неминуче повинен виникнути в читача

Друга з повістей, створених Герценом в 1846 році, була написана навіть трохи раніше «Доктори Крупова», але через цензурні перешкоди до друку потрапила пізніше на цілий рік

Повість « Сорока-Злодійка» по своїй ідейній спрямованості примикає до роману «Хто винуватий?», але побудована інакше. Основна частина її - це оповідання про одну історію, що відбулася десь у глухомані, удалині від обох столиць Російської імперії й навіть взагалі вдалині від яких-небудь великих міст. Зовні ця історія кріпосної акторки виглядає виключеної з кола тих «крамольних» питань, яких влади забороняли стосуватися і які цензура старанно вимазувала із творів російських письменників - так ще й доносила на них! «Государ імператор височайше повеліти изволил,- пропонував А. Ф. Орлів, що перемінив Бенкендорфа на пості головного жандарма Росії,- щоб ті із заборонених творів, які виявляють у письменнику особливо шкідливе, у політичному або моральному відношенні, напрямок, були представляеми від цензорів, негласним образом, в III відділення..., тим, щоб останнє... або вживало заходів до попередження шкоди, що може виходити від такого письменника, або засновувало за ним спостереження».

Герценові двічі повезло: повість « Сорока-Злодійка» встигла вийти в «Сучаснику» за 1848 рік, № 2 за три місяці до цієї постанови й не була затримана, а він сам уже більше року перебував за кордоном і завдяки цьому не потрапив ще раз під нагляд жандармів

Цю приватну історію Герцен зумів зв'язати з найбільш важливими проблемами російського життя. Найгострішої серед них була проблема розкріпачення жінки й рівняння її в правах із чоловіком. Правда, і в чоловіків прав була досить небагато; однак жінка і їх була позбавлена