Письменниця Народилася в г. Гура - Гумора Кимполунгского повіту на півдні Буковини. Училася в початковій школі в м. Кимполунге, ґрунтовні знання одержала самотужки. З 1891 року переїжджає в Чернівці. Останні десятиліття життя жила у великій бідності, через хворобу не мала можливості виходити з будинку. Письменниця, перекладач. Проза Кобилянськой разножанровая: оповідання, новели, повісті, щоденник. Найвідоміші добутки: «Людина», «Царівна», «Земля», «Меланхолійний вальс», «У неділю рано зілля копала...". Тематика прози Кобилянской охоплює всі сфери суспільного буття: тема життя села, соціальних зрушень, зокрема згубний вплив війни на психіку людини, гема емансипації, художника й мистецтва і їхні ролі в суспільстві й т.п. Кожна талановита книжка залишає в серце глибокі сліди. Можна впевнено сказати, що до таких літературних творів належить і повість Ольги Кобилянской «Земля». Багато в ній горя, розчарувань, невиправданих надій...

Цей добуток - вершина творчості Ольги Кобилянской. Михайло Коцюбинський напише авторові: «Я просто зачарований Вашою повістю, усе - і природа, і люди, і психологія їх - все це робить таке враження, все це виявляє таку свіжість і силу таланта, що я радувався за нашу літературу...». Інтерес до повісті, мабуть, не зникає тому, що в ній переплетені мотиви суспільні й особисті, вічні проблеми любові й страждання, добра й зла. Письменниця відобразила життя самого численного шару українського населення - селянства.

Зображуючи сіло, Ольга Кобилянская зосередила свою увагу не на соціальних проблемах, а на морально-етичні. Відбулася родинна трагедія: брат убив брата. За землю. Жахливий випадок вражає, змушує кожного задуматися над причинами трагедії, поміркувати над сутністю людини, задуматися, яким було і є відношення українців до землі - головного образа повести Ольги Кобилянской. Земля в житті кожного жителя села зіграє величезну роль. Вона живе в їхній пам'яті, мріях, натруджених руках, у добрих і злих почуттях.

Земля - це не тільки власність, а й чудові види, які радують серце, і радість хазяїна - творця земних плодів, і сила людська, і впевненість у завтрашньому дні. Згадаємо, яке місце займала земля в житті лише одного персонажа добутку - Ивоники Федорчука. Його любов до землі - чорта спадкоємна. Заради її він працював віддано, жертовно. Недоїдав, недосипав, кожний гріш перекладав у землю. Робив це не заради себе, а турбуючись про своїх нащадків - майбутніх власників землі. При цьому Ивоника пам'ятав, що найвища цінність і лиття - все-таки людин. Він готовий продати найдорожче, не боїться втратити надбань, тільки б урятувати з війська сина Михайла. На слова Євдокії: «Того вже не робіть, жаль коня» Ивоника відповідає: «Чому?.. Я б це радо зробив, якби лише знав, що Михайло залишиться мені будинку. Як будемо жити й будемо здорові. Коби я їх лише при собі мав, ті молоді руки, і інше - це все байка. Але руки, Євдокія, руки - це все наше багатство, те наше добро, те наша скорбота!» Ці слова гідні того, щоб їх залишити у своєму серці. От які орієнтири дає нам письменниця.

Сьогодні в Україні нелегка пора суспільних перетворень. Свідомість людей знову звикає до слів «власник», «моє». Земля, колись відібрана в людей, нічия, колгоспна, потроху вертається до селянина. Вона жадає працьовитих рук, чесних, мудрих і турботливих хазяїв. Земля прагне до людської доброти, тому що тільки з її проростає зерно, зацвітає сад, знаходить щастя стомлена душа. Власність - річ зваблива, але найбільше багатство не гідно нічого, якщо воно замішано на чиїмсь горі.

Повість Ольги Кобилянськой «Земля» (1902) — це глибоко психологічне за своїм характером добуток. Письменниця ставить перед нами багато роблем, самої гострої з яких є влада землі над людиною. Від кількості землі завжди залежало , кількість урожаю, а нарешті - і добробут хазяїна. Ольга Кобилянська підійшла до рішення цієї проблеми, використовуючи християнський мотив братовбивства. У біблійній Книзі Буття розповідається, як Каїн, піддавшись заздрості, убив свого рідного брата Авеля. Герої Ольги Кобилянськой своїм характером і поводженням нагадують нам біблійних Каїна й Авеля.

Михайло Федорчук, син заможного хазяїна - хлопець працьовитий, гарний і сильний, чесний і чималий. Його молодший брат Сава - людин слабкої волі, байдужий до господарства. Якщо до Михайла люди ставилися позитивно, то Сава спілкувався лише з Рахирой. Всі сіло знало її як порожню дівчину, що не цуралася навіть крадіжки. Втім, Сава, осліплений любов'ю, не хотів нікого слухати й під впливом Рахири ставав з кожним днем гірше. Єдине, що Сава робив із задоволенням - виходив у поле й стріляв зайців і горобців.

Отже, Михайло був єдиною надією батьків, залишалося тільки дочекатися, коли він відбуде службу в армії. Але одного ранку, коли Михайло перебував у відпустці, його знайшли вбитим у лісі.

Не важко догадатися, що вбивця - Сава, втім, прямих доказі цього немає. Можливо, такі докази можна було б знайти, але батько Сави, що першим догадався, хто є вбивцею, знищує й замовчує всі докази. Підкорившись батьківському інстинкту, Ивоника й Марійка Федорчуки намагаються врятувати свого тепер уже єдиного сина. Які ж мотиви спонукували Саву вбити свого рідного брата? Як у біблійній Книзі Буття, головний мотив - це заздрість. Сава хотів при будь-яких умовах одружитися з Рахирой. Батьки грозили йому, що в такому випадку він не одержить землі. Виходило, що вся земля сім'ї Федорчуков буде належати Михайлу? Сава, хоча спочатку й був байдужим до землі й роботи, відчув смак до господарства, поки Михайло перебував в армії. Він не хотів не покинути злодійку Рахиру, не залишитися без землі. До того ж, і Рахира ставила свої умови: вийде за Саву, тільки якщо той буде мати землю.

  • Сава бачив лише один вихід - убити Михайла, свого рідного брата

Можна провести ще одну паралель між біблійним переказом і повістю «Земля». Як Каїн, убив Авеля бродив неприкаяним, носячись на собі знак, що не дозволяв покарати його, так і Сава залишився непокараним. Але набагато суворіше судового покарання є голос власної совісті. Після усвідомлення злочину життя Сава так і не заспокоївся. Він став байдужим до землі, Марійка й Ивоника зненавиділи його, Рахира випила з нього всі щиросердечні сили.

Якщо уважно й вдумливо прочитати добуток, то можна побачити, що «Земля» - та ж розповідь про Каїна й Авеля, тільки в контексті обставин життя українського села кінця XIX сторіччя.