Старий Болконский нестерпний. Він отруює життя князівни Марьи безглуздими уроками математики. Він принижує дочку в присутності сторонніх - навіть не просто сторонніх, а людини, що приїхав до неї свататися: «Ти при гостях причесана по-новому, а я при гостях тобі говорю, що вперед не смій ти переодягатися без мого попиту», «...спотворювати себе нема чого - і так дурна». Він замахується ціпком на свого керуючого Алпатича за те, що він велів розчистити дорогу для їдучих до князя гостей. І все це ще квіточки, ягідки - спереду: він зруйнує щастя князя Андрія й Наташи, призначивши безглуздий строк - рік - до їхнього весілля й образивши Наташу грубим, майже знущальним прийомом. Після цього він зовсім вуж заїсть князівну Марью, віддаливши її від себе й наблизивши до себе незначну мамзель Бурьен. І навіть боязка, віддана, що обожнює батька князівна Марья мінутами буде, соромлячись і страшачись самої себе, чекати на нього смерті - так він нестерпний. Це буде пізніше, в 1812 році, але й зараз, в 3805 році, він важкий, характер його важкий.

І все-таки ми чомусь любимо старого князя. Я зауважувала: усе дочки, у яких гарні батьки, бачать у Миколі Андрійовичі Болконском щось від своїх батьків.

Так, він крутенек, старий князь, і син його знає, що батько важкий, але якби він, князь Андрій Миколайович Болконский, дожив до старості, не сумнівайтеся: став би таким же діяльним, мудрим і нетерпимим, і деспотичним старими, як його батько.

Старий князь Болконский нагадує кращих людей своєї епохи: Суворова, про яке ми знаємо з історії, і Стародума, з яким познайомилися в п'єсі Фонвізіна «Недоук»; може бути, і померлий недавно батько Пьера граф Безухов був чимсь схожий на цей важкий старого.

Як складався його характер? Катерина II мала один безперечний талант: знаходити й наближати до себе яскравих, розумних, обдарованих людей. Микола Болконский був серед них, а син Катерини, майбутній імператор Павло, не був. Мати не любила й боялася сина, син не любив матері й боявся її.

У коротке царювання Павла улюбленцям Катерини стала зле: краща доля була - виявитися засланим до себе в село; блискучі вельможі, що звикли веліти при дворі, так і не могли відродитися до повного життя, коли, після смерті Павла, його сини Олександр I повернув їх з посилання. Князь Микола Болконский був гордий і не поїхав із села на заклик нового царя. У Лисих Горах він жив при Олександрі так само безвиїзно, як при Павлові, але жив, а не доживало своє століття.

«Він говорив, що є тільки два джерела людських пороків: ледарство й марновірство, і що є тільки дві чесноти: діяльність і розум... Тому що головна умова для діяльності є порядок, те й порядок у його способі життя був доведений до краю точності... ні приїзд сина й ніяких незвичайних подій не повинні були порушувати порядку дня».

Син і дочка по-різному ставляться до примх батька. Князівна Марья ніколи - навіть собі - не зізнається в тім, що їй може бути важко й важко від деспотизму старого. «Я не дозволю собі судити його й не бажала б, щоб і інші це робили», - різко говорить вона у відповідь на повідомлення мамзель Бурьен, що князь не в дусі. «Ах, він так добрий!» - відповідає на визнання маленької княгині, що вона боїться старого. «Мені?.. Мені?! Мені важко?!» - злякано й здивовано викликує в розмові із братом. - «Ти всім гарний, |апс1ге, але в тебе є якась гордість думки... Хіба можливо судити про батька? Так коли б і можливо було, яке інше почуття, крім уепеганоп (обожнювання), може збудити така людина?..»

Син дозволяє собі судити батька.

  • «- И ті ж годинники й по алеях прогулянки? Верстат? -запитував князь Андрій з ледве заметною посмішкою, показивавшею, що, незважаючи на всю свою любов і повагу до батька, вона розумів його слабості
  • - Ті ж годинники й верстат, ще математика й мої уроки геометрії, - радісно відповідала князівна Марья, начебто її уроки з геометрії були одним із самих радісних вражень її життя».
  • Побачивши в їдальні «величезну, нову для нього, золоту раму із зображенням генеалогічного дерева князів Болконских», князь Андрій покачав головою
  • «- Як я довідаюся його всього отут! - сказав він князівні Марье... - у кожного своя ахиллесова пятка... З його величезним розумом йоппег йап5 рє псиси1е!» (піддаватися цій дріб'язковості) - курсив Толстого

За що ж можна любити цього дивного, страшного й, може бути, небагато смішного старого? Мимохіть, між іншим, Толстой помітить у наступній частині, що оповідає про війну: «князь Андрій пішов у свою кімнату, щоб написати батькові, якому він писав щодня». Ми зможемо оцінити це мимохіть зроблене зауваження, коли довідаємося, який свято було в Ростових у день одержання єдиного листа від обожненого Николеньки, але ж Ростови люблять один одного; але в них всі інакше: Микола любить сімейне тепло, що залишилося в іншому, світлому й спокійному світі. Для князя Андрія немає двох мирів: його й батька - батько завжди з" ним, батькові "важлива кожна думка сина, кожний його вчинок, і син, розуміючи слабості батька, не вміє обходитися без дружби з ним. От які в них відносини:

  • «- А! Воїн! Бонапарта завоювати хочеш? - сказав старий і труснув напудренною головою...
  • — ...Нездорові, брат, бувають тільки дурні так розпусники, а ти мене знаєш: з ранку до вечора зайнятий, помірний, ну й здоровий
  • — Слава богові, — сказав син, посміхаючись
  • — Бог отут ні при чому. Ну, розповідай...»
  • У кожному його слові — весь характер: сильній, діяльний, прямій. «Ну, розповідай!» син, «бачачи настійність вимоги батька, спочатку неохоче але потім усе більше й більше пожвавлюючись... почав викладати операційний план передбачуваної кампанії».
  • «- Ну, новенького ти мені нічого не сказав», - уклав батько, і це була правда: князь Андрій тільки дивувався, «як могла ця стара людина, сидячи стільки років один безвиїзно в селі, у таких подробицях і з такою тонкістю знати й обсуживать всі військові й політичні обставини Європи останніх років».

Нерозуміння й відчуження між родителями й дітьми виникає адже не на порожнім місці; воно, на жаль, буває закономірно: утомлені за довге своє життя батьки перестають цікавитися сьогоднішнім днем, не розуміють інтересів дітей і самі поглиблюють виникаючу прірву, розхвалюючи «своє» час і засуджуючи незрозуміле їм нове.

Він весь складається із протиріч, цей старий князь, але головне в ньому - він живий; поруч із ним і князь Василь, і всі гості Шерер духовні мерці. Немудро, що князь Андрій увійшов до батька не з тим вираженням, що «він напускав на себе у вітальнях, ас тим жвавою особою, що у нього було, коли він розмовляв з Пьером».