Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий

Шлях письменника, розкрити основні чинники фор­мування його світогляду; розвивати навички роботи з додатковими джерелами, аналізу й систематизації опрацьованого; сприяти вихованню громадянських і патріотичних почуттів. Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет письменника, виставка творів, фотомате­ріали.

Душа розірвана, як рана… Бальзам далеко так, як сонце, А сонце, сонце, як і щастя, Там, там, лише в краю коханім.

О. Олесь

ХІД УРОКУ

І. МотиваціяНавчальноїДіяльностіУчнів. ПовідомленняТемиЙМетиУроку

Ще на початку ХХ ст. С. Єфремов назвав О. Олеся сином свого суперечливого часу — динамічної епохи, сповненої водночас ве­ликих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелося поетові тво­рити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершилось у 1917 р. проголошенням державності, і їх трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, бо­лісна ностальгія за рідним краєм, втрата улюбленого сина — поета і вченого Олега Ольжича.

Протягом життя поет проніс безмежну любов до рідної землі, всотував найкраще: красу природи, почуттів. Залишивши духо­вне коріння на Батьківщині, жив і згас у полоні своїх страждань.

Іі. СприйняттяЙЗасвоєнняУчнямиНавчальногоМатеріалу

1. Слово вчителя

Посеред літа грізно-радісного 1944 року далеко від рідної землі, на чужині, помирав відомий український поет. Біля нього,


Схилившись над мольбертом, художник закінчував портрет. Спі­вець довго вдивлявся у власний образ, ніби пізнавав себе, потім кволою рукою підписав: Олесь.

Це був останній автограф Олександра Олеся. Позаду лишилося шістдесят п’ять прожитих років,— за словами поета,— повість радощів і мук, прочитана ним до заключної сторінки… Лиша­лося тільки закрити ту сумну книгу… Часто думав про її май­бутню долю, аби не загинула разом із ним на чужині і знайшла дорогу на Вкраїну, до свого народу, який повинен знати про нього все…

Думкою линув на Вкраїну, у степи Сумщини, в рідну Кригу (Білопілля), де 5 грудня 1878 року він побачив світ.

Згадувалося дитинство, що минуло як один «золотий день», як «суцільна казка природи».

А продовжить розповідь сам Олесь.

2. Виступи учнів

Дитинство

Народився 23 листопада (за ст. ст.) 1878 р. в Кризі (Білопіллі). Батько Іван Федорович був завідуючим промисловими роботами Канонова в Астрахані. Жив то в Чорному Яру (над Каспійським морем), то в Царицині, то в Кризі. Коли було мені 11 років, батька не стало. Був надзвичайно доброзичливий.

Мати з роду Грищенків, з Верхосулля, Лебединського повіту на Харківщині. (Було дві сестри).

Щороку (до 13 років) їздив до діда, де познайомився із сіль­ським життям, піснями, звичаями. І дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сулі), здається іноді мені суцільною казкою природи.

У Кризі учився. (Маючи 4 роки, навчився читати від ма­тері). Науки не любив і школу згадую як катівню. У Кризі раз весною, маючи 9 років, написав перший вірш (по-російськи). Був у нас Шевченка «Кобзар», який я знав, маючи 11 років, напам’ять і співав. Харківське землеробське училище. Поступив я на 15-му році. Спочатку багато працював над індійською мо­вою, польською, болгарською, сербською. Писав по-українськи і російськи. Редагував «Комету», в якій умістив по-українськи і російськи. Був у мене товаришем мій кузен Петро Радченко, свідомий українець, який писав по-українськи повісті. Певно, він кинув у мене перші лучі національної свідомості (дома гово­рив переважно по-українськи). Дядько мав Шевченка, Куліша, Марка Вовчка й ін. Виступав на вечірках зі своїми віршами…


Познайомився з російською літературою. Любив Некрасова, Ні-кітіна, Кольцова, Лєрмонтова, Надсона, А. Шеншина. Пушкін здавався чужим. Пізніше читав Байрона, Шеллі, Альфреда де Мюссе. Найсимпатичніше враження на мене робили Шопенга-уер і Гавптман.

З українських поетів знав Старицького, Лесю Українку, М. Чер-нявського…

Любив театр. Часто в зимі за 12 верстов пішки йшов подиви­тись на якусь українську п’єсу. Наукою не захоплювався, учився мало, аби скінчити. Перебував великі злидні. Мусив бути письмен­ником. Товаришував із селянськими хлопцями, прислуховувався до мови, записував пісні. Скінчивши школу, поступив до Київ­ського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не ма­ючи змоги заплатити за «право слухання лекцій», кинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На Миколаїв­ському заводі був одним із організаторів театру і виступав у різ­них п’єсах. У 1903 р. склав іспит з латини і став студентом Хар­ківського ветеринарного інституту, одночасно поступив на службу в земство статистиком. Служив до 1905 р. Переклав під час ре­волюції майже всі революційні російські пісні, які товаришами-революціонерами розкидались разом із прокламаціями. Брав живу участь у студентському громадському житті.

На початку творчого шляху

У 1903 році поїхав на полтавське свято відкриття пам’ятника Котляревському. Познайомився з Івваном Липою (батьком пись­менника Ю. Липи), який часто мені писав і переконав стати ви­ключно українським письменником. Глибоке враження справила на мене зустріч з українськими письменниками. У багатьох із них я помічав сльози…

У 1904 році писав гумористичні оповідання. Далі вернувся знову до поезії. Познайомився з українським громадянством. Часто бував у Алчевських, де на вечірках читав свої вірші. По­знайомився з Олександрою Єфименковою, яка загріла в мені віру й заохотила до праці.

Після деякої перерви («практировка», служба в маєтку Ха-ритоненка, переїзд з одного місця в друге на статистичні роботи) знову взявся за перо і ввесь (час) рік писав коротенькі оповіда­ння гумористичного характеру (1904 р.). З боку приятелів вони стрівали досить прихильну оцінку… Я став думати над виданням і книжки поезій. Однак усі мої спроби найти видавця або пози­чити десь на видання 300 карбованців не дали в Харкові ніяких


Наслідків. Я зневірився в можливість побачити свої вірші в друку і перестав писати.

У 1906 році влітку я виїхав в Ялту (Крим) підлікуватись, по­бачити море, відпочити. У Ялті я на другий чи на третій день написав в «Русской Ривьере» фейлетон, який мав великий успіх у курортної публіки і зблизив мене з редакцією.

Через декілька днів мене змусили читати в більшому това­ристві літераторів. Поезії мої, не дивлячись на те, що були пи­сані по-українськи, мали несподіваний успіх у російських пись­менників.

Уі почали мені говорити, що необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів, щоб книжка була видана. Я дав телеграму матері, і вона вислала мені два зшитки з моїми поезі­ями, з яких я склав першу мою книжку там, ще в Криму.

У Петербурзі влітку 1907 року вийшла моя перша книжка. (Ол. Єфименкова познайомила мене з П. Стебницьким, який по­зичив мені 300 рублів на видання). «У 1909 році видав я другу книжку й антологію «Молодая Украйна».

Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я робив за­ходи знайти якусь посаду при видавництві або знайти постійну роботу при газеті, але в той час так бідно оплачувався літератур­ний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на київські міські ско­тобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кри­вавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу, але це вже була аматорська робота. Робив я спроби найти собі іншу роботу, але з тих чи ін­ших причин мені не удалось.

Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім житті. І чи буде — не знаю.

Кохання

(Слово передаємо дружині О. Олеся — Свадковській Вірі Ан­тонівні.)

Під час перебування на посаді статиста у Словянську познайо­мився зі мною, Вірою Антонівною Свадковською, я була слухач­кою Бестужевських курсів. Згодом ми одружилися. Я називала його не Сашею, а Олесем, і в згадку про цей чудовий час любові Олександр Іванович прибрав собі ніжний псевдонім — Олександр Олесь. Після виходу першої книжки «З журбою радість обнялась» він мені написав: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане тобою, зробиться символом кохання?»


Олександр Олесь був неабияким музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі. Леся Українка після виходу першої збірки віршів за­значала (за спогадами її чоловіка), що «він випередив її яко лі­ричний поет, і при тім не зажурилася».

На чужині (слово передаємо дослідникові життя і творчості) У завірюсі громадянської війни поет виїхав до Будапешта як аташе посольства, а вже через два тижні перебрався до Відня. Поет не повернувся додому й залишився на чужині в добровіль­ному вигнанні, хоч дуже скоро почав проклинати себе за це:

О, як боюн, в ту ніч горобину Не переміг я смерть прокляту.

Не раз після цього смерть на рідній землі здавалася йому сто­крат ліпшою за життя в еміграції:

Десь на холодній чужині Якийсь вигнанець гірко плаче І заздрить мертвому мені.