Мета: дослідити розвиток жанру історичної романістики

В складних історичних умовах; зробити огляд найві-доміших взірців української історичної прози; опрацювати біографію П. Загребельного, дати загальну характеристику його історичної прози; розвивати усне мовлення учнів, уміння працювати з додатковою інформацією; виховувати любов до художньої літератури, інтерес до національної романістики.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: виставка книжок історичної романістики, портретів П. Загребельного, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, І. Білика, епіграф.

…Історичний роман, а тим паче для української літератури, —

Це особливий жанр, який формував національну свідомість,

Зберігав і утверджував історичну пам’ять,

Завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності.

Роман Іваничук

Перебіг УрОКУ

І. АктуалізаціяОпорнихЗнань, Умінь, Навичок

Бесіда з учнями

• Як період «відлиги» відбився на розвитку української літератури?

• Що нового внесли в літературу поети-шістдесятники?

• Охарактеризуйте стильові ознаки української прози 50-80-х рр. ХХ ст.

• Назвіть українських прозаїків ІІ половини ХХ ст.


Іі. ПовідомленняТемиЙМетиУроку. МотиваціяНавчальноїДіяльності

Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націот-ворення та державної трансформації, важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни. Поширенню та розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза. Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке й робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхів самореалізації та самовираження.

Ііі. ОпрацюванняНавчальногоМатеріалу

1. Лекція вчителя

Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.

Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, З. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. цей список продовжують письменники другої половини ХХ — початку ХХІ століть: І. Білик, М. Вінгранов-ський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик…

В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади З. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.

Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.

З 1919 р. й аж до 90-х рр. ХХ ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика,


Наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі…». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка… Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. ХХ ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».

Історична белетристика й сьогодні залишається найпопуляр-нішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб Народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.

У 1919–1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомі-теті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р. — на творчій роботі.

Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».

5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.

Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р. — на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «…за приналежність до антирадянської есеро-меншо-вицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область


Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину…».

Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.

У 1947–1955 рр. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.

Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.

Літературну діяльність З. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европы» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934–1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку ХVІІ ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук Народився 27 травня 1929 р. на Івано-Фран-ківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учителем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 р., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. прийнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагороджений Державною премією ім. Т. Г. шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».

Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики,


Коріння якої — у фольклорних джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документального матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову й творить «четвертий вимір».

Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвячений одній із найскладніших, але найблагородніших тем, які звучать актуально й сьогодні — тема патріотизму та збереження людської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.