Мета: ознайомити школярів з піснями зимового циклу та обрядами цього періоду як свідченням культури нашого народу; виробляти вміння виділяти і пояснювати художні засоби, використані в українських народних піснях; розвивати культуру зв’язного мовлення, увагу, спостережливість; формувати прагнення відроджувати й вивчати оригінальну творчість народу; виховувати почуття пошани до народної творчості, викликати інтерес до її вивчання; прищеплювати повагу до прадавніх вірувань наших предків, гордість за свій талановитий народ.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: твори пісень зимового циклу, малюнки учнів до теми «Зимові свята», дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

Бесіди за питаннями:

• Народна пісня — це розвага чи щось інше? Власні думки обґрунтуйте.

• Що свідчить про усне зберігання і варіантність пісенних творів?

• Чому пісня пов’язана з життям народу, його звичаями, віруваннями?

• У чому значимість обрядових пісень для нас і наших предків?

• Чи полюбляєте ви співати? Назвіть ті пісні, які вам подобаються або чимось вас вражають.

• Що вам відомо про зимові свята?

III. Перевірка домашнього завдання

1. Виконання напам’ять школярами народних пісень літнього періоду (на вибір).

2. Міні-конкурс малюнків до теми «Зимові свята». Визначення переможців.

IV. Оголошення теми та мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності

V. Основний зміст уроку

Українська народна пісня — найкраща і найніжніша поезія у всьому світі.

Датський поет і філолог Тор Ланге

1. Зимовий цикл календарної обрядовості (матеріал для вчителя)

Обряди зимового циклу пов’язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір’я Стрільця), яке в давніх слов’ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов’язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.

Поява на небі Зорі, якій у міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило в сузір’я Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня; за новим — 6 січня) у Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли Сонце проходило центральні зірки сузір’я, праслов’яни урочисто святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) — Щедрий вечір (за старим стилем 1 січня; за новим — 14 січня), а коли воно залишало сузір’я — народження богині води Дани (за старим стилем — 6 січня; за новим — 19 січня). Цей міф, що відноситься до архаїчних, був також пов’язаний із культом дерев, що виявлявся в шануванні Прадерева світу. Символом цього дерева стали явір, дуб, подекуди верба, яблуня, золотокоса сосна, а згодом, під впливом північних народів, — ялинка. Ще дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і воно означало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен на землеробство свято набуло нових елементів. До нього приєдналось ушанування сузір’я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У різдвяну ніч це сузір’я торкається землі. Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв: кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальних сузір’їв — божеств (згодом це число зменшилось до 12).

Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об’єктам, відлякування ворожих людині сил або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов’язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища.

Серед найдавніших різдвяних обрядів, що збереглися до наших днів, є «водіння кози», що відбувається у Щедрий вечір на честь народження Молодика. Це народне драматизоване дійство в минулому виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала зодіакальне божество або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць і вважалась предком дослов’янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних дійств приносилася в жертву.

Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Містерія починається і супроводжується замовляннями, звертаннями до тотемного предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати... Гоцки, гоцки!» У цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості.

Невід’ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця, нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.

Як зазначають дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «колядники - пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали «вирощувати злаки, вижати хліб і т. ін.» Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин під час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім’ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір’я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдали шкоди).

Іншим дійством, яке збереглося меншою мірою, є обряд ходіння з плугом, який відбувся у Щедрий вечір і був магічною імітацією оранки і засівання. Тут культ Плуга (сузір’я Оріона) поєднувався з вірою, що сакральні дії допомагають наближенню весни та приготуванню землі до її обробітку. На багатьох територіях елементи цього обряду залишились у формі символічного засівання. Дещо іншого значення набуває ритуал сіяння на свято Маланки чи Василя (Новий рік).

Етимологічно це свято походить від Уатсилія — іншого імені божества Місяця, який має тісний зв’язок з Маланкою, що уособлює воду. У цьому випадку образ засівання зранку після щедрого вечора є імітацією дрібного дощику, що сходить на посіви і провіщає добрий урожай.

Оскільки прадавні слов’яни вірили, що все, почате з народження молодика, матиме успіх, то багато дійств стосувались не тільки початку праці на полі, а й заручин неодруженої молоді, що теж фрагментарно збереглось до наших днів.

У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць та водоймищ), культ вогню. На багатьох територіях саме у цей вечір відбувалося свято печі — вшанування домашнього вогнища, духів предків; на Слобожанщині дівчата цього вечора розкладають вогнище на річці біля ополонки, а на Гуцульщині господарі та господині палять багаття в саду, перестрибуючи його і замовляючи майбутню родючість дерев. Дівчата шукають диво-зілля — нечуй-вітер, власник якого, за повір’ями, стає «нечуваним і небаченим».

Свято Водохреща (Водосвяття) було пов’язане з культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва Йордану, або Йордань - Ярило - водосвят, Ордань-Ороведання, тобто «осонцення води». Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещення Ісуса в річці Йордан. У первісному вигляді це свято проходило поблизу водоймищ у формі магічних ритуалів, метою яких було вшанування води, замовляння та задобрювання водних духів. Свято Йордану відбувається обов’язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до сходу сонця... бо лихі сили панують переважно вночі й їх треба заворожити, заклясти, відвернути від води, від весни.

На Полтавщині поширений ритуал вмивання в цей день парубків та дівчат: парубки умивають дівок, а дівчата парубків — тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умилися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов’язково поберуться.