Зацікавленість теоретичними питаннями людської еволюції в її зв'язку з питаннями біології, психології, моралі, релігії письменник буде показувати й пізніше: есе й теоретичні роботи «Мораль християнська й мораль марксистська» (1960), «Воля або фатальність» (1970), «Питання про життя, адресований шановним біологам» (1973), «У що я вірю» (1975) і ін. Питання цього ж порядку Веркор намагається вирішити й у своїх романах

Роман «Люди або тварини» побудований на фантастичній ситуації: наукова експедиція знаходить у Новій Гвінеї напівмавп-напівлюдей - істот, яких назвали «стежці». Знахідка викликала бурхливу наукову дискусію щодо того, ким саме є стежці - людьми або мавпами. У процесі цієї дискусії раптом з'ясовується, що ніхто не може дати точного визначення людини. Крім того, «властиво людськими» у природі стежці виявляються винятково негативні, антицивілізаційні риси, які, по логіці речей, свідчать скоріше про животности людини, чим про людяність стежці

Схожа ситуація зображена й у романі «Сильва», де історії інтелектуалізації лисиці, що, внаслідок відмови від тваринних інстинктів стала майже людиною, протиставляється інша історія - людини, що через уживання наркотиків, навпаки, повільно регресує до тваринного стану. Таким чином, по Веркору, людяність - це не автоматичний наслідок приналежності до класу людських істот, а результат прояву певної духовної сутності, основу якої становлять три головні риси: моральне достоїнство, суспільно-корисна діяльність і вміння стримувати свої інстинкти

До добутків, які представляють конкретно-історичну тематичну лінію післявоєнної прози Веркора, належать: роман «Сердиті» («Les coleres», 1956), у якому зображена діяльність учених на тлі політичної боротьби в післявоєнній Європі, повість «На цьому березі» («Sur це rivage», 1958), де порушена проблема колабораціонізму, тих, хто в умовах післявоєнної Франції називає себе патріотом і переслідує теперішніх патріотів, що були учасників руху Опору, роман «Квота, або Прихильники добробуту» (1966) - памфлет, що містить сатирові на примітивно-споживчу психологію, що знеособлює людину, роман «Пліт Медузи» (1969), побудований на протиставленні уявного й теперішнього героїзму, свідомо бунтарської й конформістської життєвої позиції, роман «Як брат» - роздуму над сутністю цивільної позиції людини в сучасному суспільстві, роман «Вовча з» (1979) - оповідання про колишнього в'язня концтабору, що через багато років знаходить свого ката, що дає привід письменникові для протиставлення в людині героїзму й страху, шляхетності й мерзенної низькості

Всі післявоєнні романи Веркора, по суті, є продовженням духовних пошуків письменника, що намагається окреслити суть і границі людського в процесах природної еволюції й історичного розвитку суспільства

Примітна риса всіх цих добутків полягає в тім, що Веркор намагається розглянути людини за узковременними, політичними й соціально-контекстуальними границями. Його цікавить людина як такий, людина у філософському змісті цього поняття, у його найбільш глибоких духовних основах буття. Активна соціально-політична позиція - це й одна з найбільш примітних ознак фігури самого Веркора. У післявоєнний період він став членом Національної й Всесвітньої Рад Миру. Він активно виступав на захист жертв будь-якої політичної розправи й військової агресії, засудив дії французьких військ в Алжирі, вторгнення радянських окупаційних частин в Угорщину в листопаді 1956 року: «Дуже боляче бачити, коли той, за чиї ідеали ти боровся, робить майже так само, як той, проти кого ти боровся».

У листопаді 1969 р. він разом з іншими письменниками виступив на захист А. Солженицина. Стурбований долею людства, що, на його думку, не зробило правильних моральних висновків із Другої світової війни, він написав в 1972 р. декларацію «Гітлер виграв війну», де із сумом констатував: «Гітлер програв війну на бойовище, але виграв у душах і серцях людей».

Яскравими зразками публіцистики Веркора, у якій він застерігає від «фашизації свідомості» сучасного суспільства, є роботи «Досить брехати!» (1979) і «Подвійне вбивство» (1981). Веркор відомий не тільки як публіцист, а і як історик. Серед його історичних робіт виділяються книги «Битва мовчання. Нічні спогади» (1967), «Про зміст і нісенітницю історії» (1912), «Сто років історії Франції» ( 1981-1984), «Ганна Болейн» (1985) і др.