В образі Щербатого виражений активний початок російського духу, показана здатність народу безстрашно вести боротьбу проти загарбників. Тихін - втілення богатир^-богатиря-народу-богатиря, що піднявся па захист Вітчизни. Каратаев же втілює близьку письменникові ідею про «непротивлення злу насильством». Письменник цінує в цьому герої й прояв «усього російських, добрих і круглого», всіх тих якостей, які, по Толстому, становили моральну основу російського народу, російського селянства. Патріархальність, незлобивість, смиренність і релігійність - риси, без яких, по Толстому, немислимий щиросердечний склад російського селянина

Тихін Щербатий персоніфікує в романс ту «дрюк народної війни», що піднялася й «зі страшною силою гвоздила французів доти, поки не загинула вся навала». «Непротивленець» Платон Каратаев - інший тип національного характеру, інша сторона «думки народної».

Тихін - «сама корисна й хоробра людина» у партизанському загоні Денисова: «Ніхто більше його не відкрив випадків нападу, ніхто більше його не забрав і не побив французів». Щербатий займав у загоні Денисова особливе, виняткове місце: «Коли треба було зробити що-небудь особливо важке... усі вказували, посміюючись, на Тихона». По ночах він ішов із загону й добував усе, що було необхідно для товаришів, для спільної справи: зброю, одяг, а коли йому наказували, доставляв і полонених. Тихін не боявся ніякої роботи. Він добре володів сокирою («як вовк володіє зубами»), спритно, із усього розмаху, розколював колоди. Якщо треба, сокира в його руках перетворювався в грізну зброю. У цьому персонажі втілюються богатирські сили народу, його спритність, дух товариства, молодецтво

Важлива особливість Тихона - здатність не падати духом, не сумувати ні за яких умов, невигубне почуття гумору. Ця риса робить Щербатова загальним улюбленцем у загоні: «...він був блазень всіх козаків, гусарів», причому «сам охоче піддавався цьому чипу». Імовірно, деякі риси Тихона (наприклад, його жорстокість) могли бути засуджені письменником, якби мова йшла про мирний

часу. Але в критичний момент історії, коли вирішується питання про майбутнє Росії, про долю всіх російських людей (Вітчизняна війна 1812 року), діяльність таких, як Щербатий, рятівна й для країни, і для народу

Кожному з героїв Толстої дасть яскраву портретну й мовну характеристику. Від усього вигляду Тихона вест спритністю, упевненістю, силою. Забавна й виразна особливість його зовнішності - недолік зуба (за це Тихона й прозвали Щербатим). Його мова пронизана гумором, грубуватим жартом. Зовнішність Платона також своєрідна. Йому за п'ятдесят років, але в його вигляді все збереглося в цілості: жодного сивого волосся не було в його бороді й волоссях, усе було кругле - і особу, і плечі, і спина, і живіт. Усе мало вигляд якоїсь сонливості, м'якості

Якщо Тихін нещадний до ворога, те Каратаев любить всіх людей, у тому числі й французів. Інші важливі риси в Каратаеве - дух правдошукацтва, щиросердечна ясність, любов до праці: «Він усе вмів робити, не дуже добре, але й непогано».

Платон - яскравий виразник філософії терпіння, характерної для російського селянства й обумовленої своєрідністю російської історії й культури. Ця життєва філософія відбилася й у пословичной мудрості, що часто звучить у співучому мовленні Платона: «Доля голови шукає», «Годину терпіти, а століття жити». Часом, здається, що він прикриває філософією терпіння свою безпорадність, нездатність до активного опору обставинам. Каратаев немов начисто позбавлений індивідуальної свідомості, повсякчас він опирається на століттями світоглядні стереотипи, що складалися в народному середовищі: «Де суд, там і неправда», «Від торби так від в'язниці ніколи не відмовляйся», «Не нашим розумом, а Божим судом».

На відміну від Каратаева, Щербатий не згадує про Бога, розраховуючи тільки на себе - на свою силу, кмітливість, щиросердечну бадьорість. Щербатий буває різким, а якщо того вимагають обставини - і жорстоким. Цими рисами він відрізняється від Платона, що у всьому прагне бачити «урочиста благопристойність». Щербатий, випробовуючи патріотичне почуття й ненависть до загарбників, іде па їх стопором. Платон же готовий скоріше «безвинно дарма постраждати», чим пролити кров людську, навіть якщо це кров ворога. Каратаев і Щербатий - дві іпостасі єдиного цілого. Порятунок для Росії складається, по Толстому, у синтезі цих двох почав - лагідності, смиренності й миролюбства, з одного боку, і енергії, волі, здатності до активної дії - з іншої. Пізнавши правду Каратаева, Пьер в епілозі роману йде саме таким путем.

Відношення Л. Н. Толстого до війни суперечливо й неоднозначно. З одного боку, письменник, як гуманіст, уважає війну «самою бридкою справою в житті», протиприродним, дивовижним по своїй жорстокості, «метою якого є вбивство», знаряддям - «шпигунство й зрада, обман і неправда, називані військовими хитростями». Війна, на думку Толстого, несе лише насильство й страждання, роз'єднує людей і озлобляє їх, змушує переступати загальнолюдські моральні закони... І в той же час Толстої, будучи патріотом, оспівує війну, «не підходящу ні під які колишні перекази», війну партизанську, «, щопочалася із вступу ворога в Смоленськ» і, по думці автора, що з'явилася однієї з головних причин поразки французів у Росії й загибелі наполеонівської армії

Породжена «почуттям образи й мести», особистої ненависті до французів, що випробовували й жителі Москви, що залишали свої будинки і їхали з міста, щоб не скоритися армії Наполеона, і мужики, що спалювали все своє сіно, щоб воно не дісталося французам, ідея цієї війни поступово охопила всі шари суспільства. національна самосвідомість, Що Пробудилася, небажання бути переможеними Наполеоном об'єднали різні стани в боротьбі за волю й незалежність Росії. Саме тому партизанська війна настільки різноманітна у своїх проявах, так несхожі один на одного й партизанські загони: «були партії, що переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами; були одні козачі були мужицькі й поміщицькі». Велика армія Наполеона знищувалася вроздріб, тисячі французів - відсталих мародерів, фуражирів - були винищені партизанами, їх численними «дрібними, збірними, пішими й кінними» загонами

Герої цієї війни - представники різних станів, що мають мало загального, але об'єднані загальною метою захисту батьківщини. Це дячок, « стільник, щовзяв на місяць трохи, полонених», гусарів Денис Давидов, «якому належить перший крок» в узаконюванні партизанської війни, старостиха Василиса, «побившая сотні французів», і, звичайно, Тихін Щербатий. В образі цього партизана Толстой втілює певний тип російського селянина, не лагідний і смиренного, як Платон Каратаев, а надзвичайно сміливого, не позбавленого доброго, морального початку в душі, але багато в чому діючого інстинктивно. Тому він з легкістю вбиває французів, «худого їм не робить, але мародерів десятка два побив».

Тихін Щербатий, «один із самих потрібних, корисних і хоробрих людей у партії», відрізняється спритністю й кмітливістю: «ніхто більше його не відкрив випадків нападу, ніхто більше його не забрав і не побив французів». Але в той же час безрозсудна жорстокість Тихона, що мало звичай не приводити мов і не брати полонених, але избивавшего ворогів не через ненависть і злість, а в силу своєї нерозвиненості, суперечить гуманістичним переконанням Толстого. Із цим героєм, як і з Долоховим, що командовали невеликою партією й безстрашно відправляється на самі небезпечні вилазки, зв'язана своєрідна ідеологія партизанської війни, відбита ще в словах князя Андрія: «Французи розорили мій будинок, вони вороги мої, вони всі злочинці. Їх треба стратити». Долохов уважав «дурною люб'язністю», «лицарством» залишати в живих французів, які однаково «помруть із голоду або виявляться побитими іншою партією». Однак такий герой, як Денисов, що відпускав полонених «під розписку», «не мала на совісті жодного людини» і «не бажав мазати честь солдата», а також Петя Ростов, «чувствовавший любов до всіх людей», що випробовував жалість до Винсенту Босі, юному барабанщикові, узятому в полон, втілюють толстовські ідеї гуманізму, жалю й любові до людей. Закони миру, по думці автора, неодмінно восторжествують над війною, тому що на зміну ворожості й ненависті стосовно супротивника приходить жалість і співчуття

Отже, Толстой неоднозначно ставиться й до самої партизанської війни. Народна війна захоплює письменника як вищий прояв патріотизму, як єднання людей всіх станів у їхній любові до батьківщини й у загальному бажанні не дати ворогу захопити Росію. Тільки війна партизанська, тобто визвольна, що є не «грою», не «забавою дозвільних людей», а відплатою за руйнування й нещастя, спрямована на захист власної волі й волі всієї країни, справедлива, на думку Толстого. Але все-таки будь-яка, навіть і справедлива війна несе руйнування, біль і страждання, є уособленням злого, антигуманного початку, і загибель Пети Ростова, що щиро любили навколишній світ, подібно всім кращим толстовським героям здатного бачити красу й велич неба й, мабуть, що зуміло б зрозуміти вищий сенс життя, показує жахливість і жорстокість війни

Відповідно до толстовської концепції миру і єднання людей як прояву вищої гармонії, всеперемагаюча сила християнської любові восторжествує над ворожим, що викриває початком війни. Тому й партизанська війна, оспівана Толстим у романі, є, по думці автора, проявом народного гніву, але не втіленням гуманізму й вищого блага