М Ю. Лермонтова називають спадкоємцем Пушкіна, спадкоємцем «могутньої його ліри». Крім того, у добутках поета, особливо ранніх, чітко простежуються традиції й Жуковського, і Рилєєва західноєвропейської літератури. Але все-таки Лермонтов, як будь-який видатний письменник, має свій особливий стиль, що до моменту створення роману «Герой нашого часу» був уже повністю сформований

Портретні й пейзажні описи мають ряд особливостей і з іншої причини. Роман «Герой нашого часу» складений з окремих частин, об'єднаних загальним героєм і місцем дії. Кавказом; кожна з них являє собою зразок якого-небудь малого жанру російської прози 30-х років XIX століття

И це припускає, з одного боку, широкий діапазон художніх засобів, а з іншого боку - накладає на добуток ряд умовностей (наприклад, пов'язаних з особливостями кожного з жанрів).

Так, портрет у Лермонтова психологічний, що дозволяє в невеликому «обсязі» тексту дати героєві точну й глибоку характеристику. Приміром, Максим Максимич описує Казбича так: «... пика в нього була сама розбійницька: маленький, сухий, широкоплечий.. А вуж спритний-те був, як біс! Бешмет завжди порваний, у заплатках, а зброя в сріблі». Згадує старий офіцер також і його ока - «нерухливі, вогненні». І ця характеристика дає портрет-людини безстрашного, хитрого, норовливого й пояснює, чому згодом Казбич так запекло беріг свого коня

Особливу роль у портретному описі в Лермонтова грають особливості його побудови й те, як воно міняється - що залишається постійним, а що поступово зникає Так, вираження особи князівни Мері часто міняється - це видає внутрішню роботу, але рефреном повторюється в тексті одна риса - «оксамитові очі». «Вони так м'які, вони нібито тебе гладять», - говорить Печорин. І спочатку ці очі го кокетують, то виражають байдужість, але згодом князівні Мері усе менше й менше вдається приховувати свої почуття, а погляд те стає рішуч і страшним, те повним нез'ясованої сумуй

Портрет же Печорина будується на антитезах і оксюморонах. «Міцне додавання» і «жіноча ніжність» блідої шкіри, «курний оксамитовий сюртучок» і «сліпуче чиста білизна» під ним, світлі волосся й чорні брови - такі риси вказують на всю складність і суперечливість натури цього героя

Крім того, опис портрета характеризує й самого ліричного героя, від імені якого ведеться оповідання. Приміром, Максим Максимич дає досить невигадливі характеристики діючим особам свого оповідання й відзначає в них такі якості, як сміливість або боягузтво, знання кавказьких звичаїв, силу натури, красу - словом, те, що впадає в око добрій старій людині, давно службовцеві в тих місцях. А мандрівний офіцер, ведучий дорожні замітки й тільки з рік находящийся на Кавказі, звертає увагу на одяг, ходу, колір особи, але при першій зустрічі не робить ніяких психологічних висновків про Максима Максимиче.

Такі загальні риси, характерні для всіх портретних замальовок у романі. Що ж стосується пейзажу, то особливості його опису зв'язані насамперед з жанром кожної із частин

«Бела» являє собою дорожні замітки, і тому природа в цій частині описується з великою документальною точністю, позбавленої романтичної інтонації: «На темному небі починали миготіти зірки, і дивно, мені здалося, що вони набагато вище, ніж у нас на півночі. По обидва боки дороги стирчали голі, чорні камені; де з-під снігу визирав чагарник, але жоден сухий листок не ворушився, і весело було чути серед цього мертвого сну природи фиркання втомленої поштової трійки й нервове побрякивание російського дзвіночка».

По тій же причині й портрет Максима Максимича - скоріше замальовка, що просто передає його зовнішній вигляд, адже він лише тимчасовий попутник мандрівного офіцера. «На ньому був офіцерський сюртук без еполетів і черкеська волохата шапка. Він здавався років п'ятдесятьох; смаглявий колір особи його показує, що воно давно знайомо із закавказьким сонцем...» і так далі - от який його «фотографічний» портрет

«Максим Максимич» - це психологічне оповідання. Тому увага автора звернена на обличчя героїв, а пейзажних описів майже немає. У подробицях описаний сам Печорин, що мандрує офіцер прагне зв'язати його зовнішність із особливостями характеру, наприклад, проводить паралель між «струнким, тонким станом» і стабільністю, цілісністю особистості, що не була знищена «ні розпустою столичного життя, ні бурами щиросердечними».

Але одночасно сам автор підкреслює, що робить подібні висновки, може бути, тільки тому, що знає «деякі подробиці його життя». Таким чином, це оповідання так само залишається вірний жанру дорожніх заміток, як і «Бела».

Сумна зустріч Максима Максимича й Печорина - головна подія цієї частини, тому їхня розмова виписана з величезною психологічною точністю. Маленькими ремарками автор передає майже кожний рух душі героїв. Так, старий офіцер викликує: «А помнете наше життя-буття в міцності? Славна країна для полювання!.. Адже ви були жагучий мисливець стріляти... А Бела?..» - Печорин мало-мало сполотнів і відвернувся... - «Так, пам'ятаю! - сказав він, майже негайно змушено позіхнувши...»

В «Тамані», що являє собою авантюрно-пригодницьке оповідання й відкриває щоденник Печорина, портрет і пейзаж грають зовсім іншу роль - вони покликані інтригувати читача й оточувати таємничим ореолом героїв. Тому автор так звертає пильну увагу на сліпих очах хлопчика, що відкрив йому двері: «Я зауважував, що є якесь дивне відношення між зовнішністю людини і його душою: начебто із втратою члена душу втрачає яке-небудь почуття», - так пише він у своєму щоденнику, але ця підозра нічим згодом не виправдується, а тільки створює напружену атмосферу

Героя, очами якого показані інші персонажі, не цікавлять самі люди, він просто хоче «дістати ключ цієї загадки». Тому в описі «ундини» більше зображення її краси: «правильний ніс», «незвичайна гнучкість її стана», «золотавий відлив її злегка засмаглої шкіри». І всі психологічні зауваження, засновані на вираженні її особи, володіють лише часткою ймовірності (за рахунок дієслова «здаватися») - настільки загадкова героїня

Що ж стосується пейзажних замальовок, то вони поряд зі створенням таємничо-містичної атмосфери виконують ще одне завдання: автор, протиставляючи дикість, неприборкність стихії й безстрашність героїв, підкреслює, що для них бурхлива стихія - природне середовище

В одному з епізодів намальована страхаюча картина: «... і от здалася між горами хвиль чорна крапка; вона те збільшувалася, то зменшувалася. Повільно піднімаючись на гребені хвиль, швидко спускаючись із них, наближалася до берега човен. ... Вона, як утоку, поринала й потім, швидко змахнувши веслами, начебто крильми, вискакувала із прірви серед берегів піни,..». Але сліпий про цьому «плавці» говорить: «Янко не боїться бури».

Подібну характеристику автор дає кожному з контрабандистів: «ундина» з легкістю ходить по схилі берега й плаває у відкритому морі, сліпий так само невимушено бродить по крайці бурхливої води

«Князівна Мері» являє собою світську повість із елементами психологічного жанру, тому в тексті цієї частини достаток портретних замальовок, що передають, як правило, саме зміну щиросердечного стану героїв. Так, коли Печорин, іронізуючи над Грушницким, лестить йому запевненням, що князівна, вірно вуж закоханий у нього, нещасний юнкер «червоніє до вух». «Об самолюбство! Важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю!..» - так коментує герой його реакцію

Досить примітний у цій частині роману пейзаж. Він психологічний, але не в художньому змісті. Тут природа впливає на людей, розташовуючи їх до певного настрою. Так, у Кисловодську «... бувають розв'язки всіх романів, які коли-або починалися в підошви Машука», тому що «тут все дихає самотою» А крутий обрив у сцені дуелі Печорина й Грушницкого, що виконав спочатку роль виразного антуражу, у підсумку стає причиною наростання напруженості героїв: той, у кого потраплять, буде вбитий і знайде своє пристановище на дні моторошної прірви. Така функція пейзажу - наслідок реалістичності літературного методу Лермонтова

Іншу роль, роль символу, грає опис природи (воно там усього одне!) у філософській повісті «Фаталіст». Тут спокійно сяючі зірки на темно-блакитному небі наводять героя на міркування про силу віри в те, що твої зусилля й діяння потрібні кому-небудь, і те, що «...світила небесні беруть участь у наших незначних суперечках». Тут зоряне небо символізує гармонію світосприймання і ясність мети людського існування, яких саме й не вистачає Печорину вжизни.

Портретні характеристики в даній частині роману теж є, але вони не мають ніякі особливі властивості, за винятком загальних для лермонтовского стилю взагалі.