ПОВЕСТИ ПРО СТОЯННЯ НА ВУГРІ (“Про царі Ахматові, како приходив на Угрові”) - літописні повісті про останнє зіткнення російських військ із силами хана Великої Орди Ахмата в 1480 р., приведшем до остаточного падіння ординського ярма

До нас дійшов ряд самостійних оповідань про цю подію; лише деякі з них текстуально соотносими один з одним. Одним з ранніх оповідань варто вважати П., що відбилася в ростовському літописному зводі 80-х рр. XV в., вона дійшла до нас у складі Типографського літопису (ПСРЛ.- 1921.-Т.24; ця редакція видана в ПЛДР). По ідеологічній спрямованості ця версія збігається із загальними тенденціями літописного зводу, що співчував великокнязівської влади, але незалежного від її, і перегукується з Посланням на Угрові ростовського архієпископа Вассиана Рило, що призивав Івана III до рішучої боротьби сханом.

П. починається зі згадування про угоду Ахмата з польсько-литовським королем Казимиром і про те, що Іван III відправляє на Оку свого сина - Івана Молодого й брата Андрія (Меншого). Ахмат, не зважившись вступати в бій на Оці з їхніми полками, просунувся на захід, до Литовської землі, і став станом на березі Угри. Іван III відправився в Москву, де митрополит Геронтий і архієпископ Вассиан переконували його стояти “міцно за православне хрестьянство противу бесерменству”. Ахмат не дочекався допомоги від Казимира, на який у той час напав кримський хан Менгли-Гирей, Тим часом до військ Івана III приєдналися брати, що помирилися з ним, - Андрій (Великий) і Борис Волоцкий. Між, що стояли на берегах Угри російськими й ординськими військами йшла перестрілка, а коли Угра змерзнула, то Іван III наказав своїм військам відступити до Кременцу (Кременску - міста між Мединью й Боровском). Автор П. схильний пояснювати поводження великого князя впливом на нього радників - “злих людин, грошолюбів богатих і брюхатих, зрадників християнських”. Війська Ахмата, думаючи, що несподіваний відхід росіян випереджає вступ у битву, самі кинулися навтіки. Це відступ П. розглядає як чудо Богородиці

Завершується П. трехчастной кінцівкою, де говориться, що відхід Ахмата був не наслідком людських зусиль, а божою допомогою; прославляються “добрі й мужні” воїни й утримується заклик обороняти землю Росіянку, щоб уберегти батьківщина від “полону й розгарбування”, “убивства дітей”, наруг, які випробовують завойовані турками землі

В іншій версії П., що читається в Московському великокнязівському зводі кінця XV в. (він виданий: ПСРЛ.-1949.-Т.25.- С.326-328) різкіше, ніж у Типографському літописі, підкреслена негативна роль братів великого князя; зазначено, що Ахмат зважився піти на Русь, “слишав, що брати отступиша від великого князя”, але також згадується й про вплив на Івана III “богатих і брюхатих”. Немає тут твердження, що відхід Ахмата з'явився наслідком божественної допомоги

У П., що входила у звід 1518 р. ( щовідбився в Софійської II і Львівської літописах), з'являється складна мозаїка з різних джерел. Тут виявляється явна ворожість великому князеві: його дорікають за відправлення їм “княгині римлянки” (тобто Софії Палеолог) і скарбниці на Белоозеро в дні, коли очікувався напад Ахмата на столицю, і зв'язують це з наміром самого князя “бежати до Океану морю”, згадуються імена “бояр богатих”, що виступали проти війни з Ордою,- Івана Ощери й Григорія Мамона, підкреслюється роль городян в організації відсічі ханові. Головною причиною відступу Ахмата оголошується прихід рятуйте! III його братів і погане спорядження ординських військ - “бяху бо татари наги й боси, ободралися”.

Згадування у великокнязівських зводах коливань великого князя під час “стояння на Вугрі” свідчить про те, що ця нерішучість (пов'язана із традиційними поданнями про “клятву” ординському цареві) була добре відома сучасникам, і офіційне літописання не порахувало можливим про неї умолчать, поклавши, однак, провину на “злих радників”.

Ростовське оповідання про події 1480 р., що лягла в основу більшості наступних літописних версій, був видатним пам'ятником російської публіцистики кінця XV в.

Я. С. Лур'є