Про походження истрорумин були висунуті різні думки, пов'язані з відповідними підходами до розгляду проблеми формування румунського народу й румунської мови в цілому. У процесі полеміки особливо виділилися дві принципових теорії, протипоставлені один одному й дотепер знаходять своїх прихильників в ученому середовищі

Перша теорія належить О.Денсусяну й визначає истрорумин як нащадків дакорумин південно-західної частини дакоруминской території (Банат, Західні Румунські гори, Бихор). Истроруминский діалект, що відділився спочатку від дакоруминского як субдиалект, потім розвивається в самостійний діалект. Аргументація О.Денсусяну носить лінгвістичний характер і базується на збігах истроруминского з говорами Баната й південно-західної Трансільванії:

- збереження непалаталізованих губних: ир. pitcor, bire, fikot, vis, mil’e (виключення становлять три слова: kl’ept, tsoptir, mn’ie) - друм. (Баната і Ю.-З. Трансільванії) picior, bine, ficat, vis, mie;

- деякі специфічні фонетизми: ир. zozet “deget”, ир. tsoptir “prieten”, ир. skont “scaun” - друм. (Банат і Трансільванія) zezot, zezet, друм. (Трансільванія західна й південно-західна) tsapton, друм. (Західна Трансільванія) skaund;

- ротацизм (ир. bire, bur - друм. bire, bur);

- утворення кондиционала сьогодення часу за допомогою допоміжного дієслова a vrea в імперфекті й інфінітива: ир. res, rei, re, ren, rets, re [canta] - друм. (Банат) res, rei, re, rem, rets, re [cinta].

Висновок напрошується сам собою: “Описані вище відповідності здаються достатніми для твердження походження истроруминского з дакоруминского й розгляду истроруминского в якості дакоруминского говору, перенесеного в Істрію румунськими колоністами з Баната й південно-західної Трансільванії”.

На думку Денсусяну истрорумини являють собою трохи шарів дакоруминского населення з різних епох. У процесі своєї тривалої міграції на південь предки истрорумин зштовхнулися на території Сербії з аруминами, від яких і запозичили палаталізацію в словах kl'ept, tsoptir і mn'ie.

Що стосується епохи, у яку відбулося дане відділення истрорумин від дакорумин, Денсусяну відносить її до періоду до XIII-Го століття, тому що истроруминский зберігає групи cl’, gl’ (cl’em, gl’inde), які в дакоруминском згодом перейшли в палатальні смично-вибухові k' і g’ (k’em, g’inda). Крім того, відсутність в истроруминской лексиці угорських елементів припускає, що истрорумини відділилися від дакорумин до приходу угорців, тобто до X-Му століття

Теорія О.Денсусяну про походження истрорумин і утворенні истроруминского діалекту биля підтримана И.Поповичем, А.Росетти, Н.Дрегану, И.Котяну, Е.Василиу й іншими вченими

И.Попович приводить нові приклади збігів між истроруминским і дакоруминскими говорами Баната й південно-західної Трансільванії:

- a>a ( cap), загальне для истроруминского, зафіксовано в деяких селах Баната й Цара Хацегулуй;

- a > a (barbat), в истроруминском і деяких говорах Баната;

- збереження e після губних (per) в истроруминском і в деяких регіонах Баната;

- збереження n’ (сun’) в истроруминском і у всім Банате;

- заміщення префікса des- на -res (ras) (rescl’ide) в истроруминском і деяких регіонах Баната й др.

У такий спосіб Попович абсолютно погоджується з теорією Денсусяну по всіх принципових моментах, у тому числі в питанні про два шари истрорумин, один із яких містить аруминские уплітання

Автор другої теорії, С.Пушкариу, уважає, що в епоху загальрумунської мови в північній частині Балканського півострова, на території сучасної Сербії, проживали “західні румуни”, нащадки романського населення цієї частини півострова. Вони спочатку становили одну групу з дакоруминами, про що говорять наступні властивості истроруминского й дакоруминского діалектів:

- велярний з перед e,i переходить в c: друм., ирум. cinc < лат. quinque;

- велярний g перед e,i переходить в g (> ир. j): друм. ginere, ир. jiner < лат. generum;

- зникнення n : друм., ир. o < лат. una, невизначений артикль (друм. o fata, ир. o fete), друм. griu, ир. grav < лат. granum;

- ротацизм : друм. (регіонально), ир. bire, bur і т.п.

Контакт “західних румунів” з дакоруминами перервався досить рано: до проникнення угорців у Трансільванію й початку угорського впливу в румунській мові

Истрорумини розглядаються як сучасні нащадки “західних румунів”, тобто мають південно-дунайське походження

“Nu avem nici un indiciu serios, de ordin istoric sau lingvistic, care sa ne indreptateasca a crede ca romanii apuseni ar fi venit din alte parti in regiunile unde ni-i atesta intiile documente. Stim pozitiv ca in aceste tinuturi exista odinioara o puternica populatie romana. Daca dupa un hiatus de citeva veacuri, reapare in istorie, pe aceleasi locuri, un neam care vorbea o limba romanica, este firesc ca - pina la proba contrarie - sa presupunem ca aceasta populatie continua pe cea veche”.

Дослідивши збігу між истроруминским і дакоруминским діалектами, установлені О.Денсусяну й И.Поповичем, С.Пушкариу доходить висновку, що вони являють собою більше пізні новотвори, а можливо пояснюються паралельними процесами розвитку або незалежних запозичень із того самого мови. Він також указує на деякі лінгвістичні факти розбіжності для истроруминского й говорів Баната, стародавність яких змушує ставитися до них особливо серйозно: ротацизм истроруминского не є присутнім у говорах Баната; банатскому d (dic) відповідає в истроруминском z (zic); древні форми frapsin і scamn у Банате в истроруминском представлені як frasir і scand.

Середньовічні документи, відзначає С.Пушкариу, ґрунтуючись на дослідженнях історика Сильвиу Драгомира , фіксують присутність в XIII-М столітті досить численного румунського населення, що займається в основному пасовищним скотарством, у Далмації, а пізніше в Боснії й Герцеговині, в XV-М і XVI-м століттях у Словенії, Каринтии, Істрії й на острові Веглия, і називають його влахами, морлаками, ускоками й чичи. Їхніми нащадками і є сучасні истрорумини.

“Західні румуни”, настільки численні в минулому, піддалися процесу денаціоналізації шляхом змішання зі слов'янами, по сусідству з якими вони проживали. Присутність їх на північно-заході Балканського півострова, де зараз ми знаходимо тільки сербскохорватское населення, підтверджується численними топонімами явно румунського характеру: Krucica (rucita), Negrisori (negrisori), Magura (magura), Kormatura (curmatura), Lacustovo (lacusta), Kornisor (cornisor), Kornet (cornet), Korbovo (corb), Ratunda (rotunda), Peros (paros), Taor (taur), Durmitor (dormitor), Cipitor (atipitor), Visitor (visator), Pirlitor (pirlitor) і др.

До того ж висновку приводять і антропоніми, зафіксовані в

документах і навіть у сучасної сербскохорватской ономастиці: Barbat, Barbadovac (barbat), Berbos (barbos), Drakul, Drakulovici (dracul), Fecor, Ficor (fecior), Ljepurov (iepure), Lupulovic (lupul), Mikul (mic), Pasarel (pasare), Sarapa (sare apa), Sarebire (sare bine), Serbula (serbul), Strimbul (strimbul), Surdul (surdul (surdul), Ursul, Ursulovich (ursul), Vysinel (visin), Zmantara (smintina) і др.

До них додаються й румунські запозичення в сербо-хорватських говорах: balaura (balaur), besika (basica), brndusa (brindusa), brence (brinza), bucina (bucin), ker, kera (cine), carara (carare), krbun (carbune), glindura (ghindura), macuga (maciula), mamaljuga (mamaliga), plaj (plai), turma (turma), urda (urda) і др.

Як треба з матеріалу, наведеного вище, мова “західних румунів” представляє всі ті особливості, які ми зустрічаємо в истроруминском: ротацизм (срб.-хв. ker, kera (“cine”), афереза а-а- (Cipitor), e після губних приголосних (Peros), палаталізація l (Ljeporov), група приголосних gl' (срб.-хв. glindura < gli'indura) і т.п.