Залишивши героя в ув'язненні у Володимирі, автор на час залишає його, але для того, щоб показати, який резонанс на Русі викликало це злодіяння. Читач може спостерігати, як у дію включаються головні сили Русі, як створюється спрямована проти Святополка й Давида коаліція на чолі з Мономахом, що як загрожував от-от початися велику внутрішню війну зуміли нейтралізувати кияни, що відправили до Володимира посольство з митрополитом і мачухою Володимира, і т.д.

Цей огляд загальросійських подій іноді вважають чужорідною вставкою . Навіть якщо це так, то потрібно визнати, що вставка ця досить доречна не тільки по міркуваннях інформаційного ряду, але й у плані літературної композиції: вона дає можливість "передохнути" читачеві, відволіктися від важкої сцени осліплення й мучень Волошки. Тут автор виводить читача на загальросійський простір і показує, як виникає й наростає опір злу, учиненому князями. Вставка ця служить своєрідним катарсисом. В XIX в. це добре відчула И. П. Хрущов: "Потреба відпочити на Мономаху після оповідання про мерзенну справу, потреба представити Володимира захисником правої справи - от що змусило автора прямо з осені перенестися до події весняному й потім вернутися до продовження свого оповідання" . Словом, поза залежністю від того, один або кілька авторів створили цю композицію, об'єктивно вона вийшла цільної, органічної, виправданої й у значеннєвому, і в естетическом відносинах

Якщо виходити з розуміння літопису як праці інформаційного, історичного по змісту й ділового по призначенню, те відзначені вище подробиці, психологізм, саме розгорнення зображення зовсім недоречні. Для цілей історичного й інформаційного оповідання було б досить повідомити, що в літо 6605/1097 Давид і Святополк засліпили Волошки Теребовльского, можна було б додати, що засліпили неправедно, по злому наущению Давида, можна було б звернутися до Священного Писання й за допомогою авторитетних цитат засудити лиходіїв. Цього було б досить.

Але в тім-раз у раз, що в літописному оповіданні ми відчуваємо намір звернутися не тільки до розуму, але й до почуттів, до всієї сутності людини. Для розуму було б досить вишеочерченной інформації, але літописець тут не стільки прагне декларувати гріховність покусительства на князя, скільки показати, зобразити весь жах чиненого злочину. Одна справа - знати про злочин, інше - бачити його у всіх кривавих подробицях. Автор прагне тут не повідомити щось читачеві, а впливати на нього, відвернути його від подібних справ

Але, ставлячи таке завдання, автор не міг вирішити її в традиційно-літописних літературних формах , і він здійснив прорив до того, що з повним правом може бути віднесене вже до області властиво художньої творчості. Художня література, як відомо, тим і відрізняється, що здатно звернутися не тільки до розуму людини, але й до людських емоцій. Ця літописна повість цілком могла бути використана Л. Н. Толстим як серйозна ілюстрація його думок про призначення мистецтва, його функціональних якостях, у тому числі і його, Лева Толстого, теорії "зараження".

Таким чином, уже на стадії виникнення російського художнього слова виникає "сюжет" як естетическая й ідеологічна форма організації матеріалу, виникає подання про складну природу людської особистості й створюються словесні форми передачі цієї "складності", має місце усвідомлення особливих можливостей художнього зображення дійсності. Художня творчість, що створює "друга дійсність", відрізняється від інших форм людської свідомості тим, що не претендує на однозначні й кінцеві рішення. Художнє слово судить життя в її динаміку. У цьому суді враховується не тільки кінцевий підсумок, але й самий процес життя з його відтінками й резонами. І ця якість, як бачимо, виникає вже на ранніх стадіях розвитку художньої свідомості