Показово, що надзвичайно скупо розповідається про військову службу Оленина. Згадано, що Оленин брав участь в експедиції (три місяці "бівуачного життя"). І в набіг він ходив: "Набіг тривав чотири дні. Начальник побажав бачити Оленина, з яким він був родичами, і запропонував йому залишитися в штабі.

Оленин відмовився. Він не міг жити без своєї станиці й просився додому. За набіг йому навісили солдатський хрест, якого він так бажав колись. Тепер же він був зовсім байдужий до цього хреста й ще більш байдужий до подання в офіцери, якого усе ще не виходило" (270).

Його кавказькі заняття почасти нагадують тривалі студентські канікули або фольклорно-етнографічну експедицію. Полювання, інтенсивне спілкування з дикою природою Кавказу й екзотичних народів, його що населяють, любовні роздирання, що не припиняється внутрішня робота, що стала єгипетської саме на Кавказі, - от спосіб життя Оленина. Мрії про військову славу стали улетучиваться вже на порозі Кавказу. Далі ж цей процес розвивався стрімко. Якусь роль у такому зм'якшеному вигляді Кавказької війни, можливо, зіграли й Севастопольські жнива Толстого - у порівнянні з нею Кавказька війна виглядали майже ідилією

Відмовився Толстой і від тих деяких епізодів військового життя, які присутні в чорнових варіантах, пожертвувавши їхньою безсумнівною колоритністю. Зокрема, чудовою картиною сумної процесії: "Позад сотні їдуть дві кінні гарби. На одній з них, болісно скулившись, сидить важко поранений козак і марне намагається виявити домашнім, які з виттям оточують його, ознаки спокою й радості на своїй блідій, страждальницькому особі. На іншій гарбі погойдується щось довгою, важкою, покритою буркою, але по формах, які на поштовхах позначаються під нею, занадто ясно, що це щось - холодне тіло, у якому давно немає іскри життя. - Молода жінка, удова вбитого, опустивши голову, з голосними риданнями йде за сумним поїздом; баба мати скрикує страшним пронизливим голосом, без угаву присуджує, кидається до тіла й рве на собі сиве волосся. Виражаючи так разюче своє горе, вона виконує разом - природний закон природи, даючи волю своїм почуттям, і закон пристойності, випливаючи зворушливому простонародному звичаю витья - причитиванья".

Видаляючи сцену, Толстой, можливо, керувався міркуваннями художньої економії: так він безжалісно скоротив і оповідання дядька Ерошки, залишивши лише самі головні. Навряд чи, думаю, отут справа була тільки в прагненні Толстого до лаконізму оповідання. Війна, що стала побутом, уже не зовсім війна. Солдати - народ підневільний, так сказати, жертви "імперських" амбіцій, що безглуздо дивляться на тлі величних кавказьких гір і безглуздо гинуть у дивній війні з рухливими й невловимими партизанськими загонами абреків. Дядько Ерошка, радячи Оленину триматися осторонь від "купи", з жалем і легким презирством говорить: "Дивлюся я, бувало, на солдатів на ваших, дивлюся. Те-Те дурість! Ідуть, серцеві, усе в купі так ще червоні коміри нашиють. Отут як не потрапити! Уб'ють одного, упаде, поволокут серцевого, інший піде" (300). Солдати в повісті - безлика маса, "купа" на відміну від козаків і горців, де кожний яскрава індивідуальність, сам по собі, де немає твердого фрунта, неколебимой ієрархії й все має ігровий і трохи анархічний відтінок: "Козак у формі, у шашці й рушниці, іноді коштує, іноді не стоїть на годинниках у воріт; іноді робить, іноді не робить фрунт минаючому офіцерові".

Козак Ергушов на кордоні перебуває переважно в мертвецки п'яному стані. Оленину відразу ж впало в око розходження між регулярною армією й козачим воїнством: "Сотник, з нових козачих офіцерів, привітався з козаками; але йому не крикнув ніхто у відповідь, як армійські: "Здоров'я бажаємо, ваше бродие", - і тільки дехто відповів простим уклоном. Деякі, і Лукашка в тому числі, устали й витягнулися. Урядник доніс, що на пості все гаразд. Все це смішно здалося Оленину: точно ці козаки грали в солдатів. Але форменность незабаром перейшла в прості відносини..." (231). Але в мінути небезпеки козаки перетворюють. Є в них і свої звичаї й правила, які козаки, як горці й джигіти, намагаються неухильно дотримувати: "Зброю на козаку завжди пригнано так, щоб воно не дзенькало й не бриньчало. зброя, Що Бриньчить, - найбільший сором для козака" (292). У них багато в чому загальний військовий кодекс із чеченцями (як немирними, так і мирними, часто, до речі, що міняються місцями), дикою грацією й природною волелюбністю яких, схоже, любується Толстою. Маса, юрба, безликі. Абреків не зрівнює й не знеособлює навіть смерть: "Кожний із цих рудих чеченців була людина, у кожного було своє особливе вираження" (296). Як чеченці, так і козаки діти одного краю, "у якому так дивно й поетично з'єднуються дві самі протилежні речі - війна й воля" (47, 10).

Для козаків війна багато в чому індивідуальну справу, у силу особливих, що здавна встановилися між ними й горянськими мусульманськими племенами відносин, що переходить в "кревну помсту", у вендету. Лукашка вбиває чеченця, що відразу ж піднімає його у власних очах і думці навколишніх (у варіантах сказано жорстко й різко: "Доти не козак, поки чеченця не вб'єш"). Він збуджений успіхом, удалою "полюванням", цинічно похваляється вчиненим. Дядькові Ерошке не подобаються недоречні хвастощі, що граничать із блюзнірством: " - Чого не видать! - із серцем сказав старий, і щось серйозн і строге виразилося в особі старого. - Джигіта вбив, - сказав він начебто з жалем" (184). Це "начебто" дивно тонко виражає його складне й суперечливе відношення до удачі Лукашки. Він адже любується Лукашкой ("Маркою"), бачачи в ньому молодця, джигіта, доблесного козака, згадуючи й свою легендарно-розбійницьку молодість ("був за старих часів перший молодець у станиці Не одне вбивство й чеченців і росіян було в нього на душі. Він і в гори ходив, і в росіян крав, і в острозі два рази сидів" - 209). Дуже розуміє старий козак і радість Лукашки, але навчений життям, що прийшло до своєрідної толерантної філософії, що настільки здивувала Оленина, наївної, природної й тому особливо безвідмовно діючої, не може цілком розділити цієї радості: "Це Лукашка-Джигіт. Він чеченця вбило; те-те й радується. І чому радується? Дурень, дурень!" (209).

Оленин більш ніж згодний з дядьків Ерошкой. Для нього болісною й важкою загадкою представляється радість Лукашки, якого жалує й навіть мріє "утворити" (думка, гідна стать в один ряд з дорожніми "вульгарними мріями"). "Що за дурницю й плутанина? - думав він. - Людина вбила іншого, і щасливий, задоволений, начебто зробив саму прекрасну справу. Невже ніщо не говорить йому, що отут немає причини для великої радості? Що щастя не в тім, щоб убивати, а в тім, щоб жертвувати собою?" (232). Оленин швидко переконується в безглуздості виховно-освітнього пориву й у тім, що "неутворення" тут ні при чому: все обстоит інакше, корениться у вікових звичаях, у неписаному кодексі життя. І його просто, як чужинця й непрошеного мораліста, ставлять, можна сказати, на своє місце:

"- Чому ж ти радуєшся? - сказав Оленин Лукашке. - Як би твого брата вбили, хіба б ти радувався?

Ока козака сміялися, дивлячись на Оленина. Він, здавалося, зрозумів усе, що той хотів сказати йому, але стояв вище таких міркувань

- А що ж? І не без того! Хіба нашого брата не б'ють?" (233).

Трохи інакше почуття Оленина зображені у варіантах: ""И чому радується? - думав я, - а радується искренно, всією істотою своїм радується". Мимоволі мені представлялася мати, дружина вбитого, котра тепер де-небудь в аулі плаче й б'є себе по особі. Дурна штука життя скрізь і скрізь". Оленин включає, що происшли в довгий ланцюг людських шаленостей у військовому й мирному житті. Приватний факт (не так убивство, як радість і самовпевненість, які воно принесло козакові) породжує смутні думки про дивні властивості людської натури, де всі так перемішано, перекручено, знівечено: "Дивна справа, убивство людини раптом далася йому цю самовпевненість, як який-небудь прекрасний учинок. А ще говорять: людина розумна й добра істота. Та й не в одному цьому побуті це так; хіба в нас не те ж саме? Війна, страти. Навпроти, тут це ще менше потворно, тому що простіше".

Убивство, зрозуміло, у повісті не виправдується й - тим більше - не виспівується, але воно входить необхідною ланкою у фатальне коло подій: щасливий, радіючий Лукашка влучним пострілом визначив власну загибель від руки брата вбитого їм Ахмед-Хана, що приїжджав викупити його тіло

Цей яскраво зображений горець - уособлення ненависті до всім росіянином, що вбив уже його третього брата: "...високий, стрункий, з подстриженною й викрашенною красною бородою, незважаючи на те, що був в оборваннейшей черкесці й папасі, був спокійний і величний, як цар. Нікого він не удостоивал поглядом, жодного разу не глянув на вбитого й, сидячи в тіні навпочіпках, тільки спльовував, курячи трубку, і зрідка видавав кілька наказових гортанних звуків Видно було, що це джигіт, що уже не раз видал росіян зовсім в інших умовах, і що тепер ніщо в росіян не тільки не дивувало, але й не займало його" (230).