Мета: зробити огляд-екскурс української еміграційної

Прози та її представників; ознайомити учнів з основними віхами життя І. Багряного, його творами; розвивати навички аналізу й узагальнення, роботи з додатковими джерелами інформації; виховувати активну життєву позицію як вияву європейськості.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрети письменників, виставка творів.

Перебіг Уроку

І. АктуалізаціяОпорнихЗнань, Умінь, Навичок

1. Складіть асоціативне гроно до «поети-емігранти» (І варіант); до «Євген Маланюк» (ІІ варіант).

2. Знайдіть спільні асоціації.

3. Заслуховування усних висловлювань «Поети й воїни прийдешнього».

Іі. МотиваціяНавчальноїДіяльності. ПовідомленняТемиЙМетиУроку

Говорячи про еміграційну літературу, ми на попередніх уроках зазначили, що вона складається з кількох поколінь письменників.

Які ж події спричинили еміграцію української еліти у 20–30 рр. ХХ ст.?

Пригадаймо: наступна хвиля українських письменників-емі-грантів була спричинена Другою світовою війною. Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об’єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 році аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).


Чи вплинули події середини ХХ ст. на тематику, світогляд українських письменників в еміграції, що їх турбувало, чи так само гостро боліла Україна в їхніх душах? Питання, на які будемо шукати відповіді.

Ііі. СприйняттяЙЗасвоєнняУчнямиНавчальногоМатеріалу 1. Повідомлення учнів (випереджальне домашнє завдання)

Улас самчук — український прозаїк, який жив і писав в еміграції. Реаліст, проте сповідує ідеал сильної української особистості, більш притаманний романтикам. ця особистість може й уміє протистояти злу, знайти вихід з будь-якого становища, захистити свою гідність. У літературній творчості У. Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.

Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда». У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (1932– 1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920 — початку 1930 pp., яка прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення.

Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 рр., над третьою — з 1935 по 1937 рр. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого й пригнобленого народу виявились неконкурентноздат-ними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами». У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933 рр. Жах трагедії передається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. У цій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у своїх принципах та переконаннях, але беззахисна перед злом. Тому однією з основних проблем твору є протистояння добра й зла. Автор засуджує зло в різних його виявах, але найбільше — зло, творене руками уряду СРСР, який цілеспрямовано винищив декілька мільйонів українців, змусивши їх гинути голодною смертю.


У публіцистичній статті «Нарід чи чернь?», написаній у 1941 р., автор запитує: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?», порушуючи питання національної свідомості. Ідеєю статті є думка, що чинником, який об’єднає українців, має стати пробуджена свідомість нашої нації з її великою історією, культурою, мовою. Тому за українцями право вибору: бути вічно приниженою «черню» чи «спільною історичною силою».

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Тодось степанович Осьмачка Здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926 р. Т. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х рр. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук’янівській в’язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Гнаний манією переслідування, жив у таборах для переміщених осіб: постійно переїжджав з місця на місце — жив у країнах Європи, СшА. У цей період побачили світ збірки поезій: «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Проза Тодося Осьмачки — вагома й самобутня, не схожа ні на яку іншу сторінку української епіки. Повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження. Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, їй хочеться бачити себе центром світу, але на кожному кроці вона переконується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа.

«План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, усіх жахливих жорстокостей НКВС. ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень.


Активно співпрацював з організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух». Здійснив блискучі переклади із Оскара Уайльда та Вільяма шекспіра.

Докія Гуменна — українська письменниця, член ОУП «Слово». Літературна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х рр. Літературна спадщина становить понад 30 томів.

У 1924 р. з’явився друком перший нарис «У степу». Її репортажі «Стрілка коливається» (1930) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни. Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 р. на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив за редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Утім, невдовзі фашисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом.

Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, у Києві подейкували, що вона замордована гестапо. Пізніше письменниця виїхала до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. У Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен–Нью-Йорк, 1948–1951). Переїхавши до СшА, Докія Гуменна продовжує активну літературну працю. Авторка понад 20 прозових книг, що ставить її в ряд найплідніших українських письменників еміграції. Письменниця цікавилась історією та археологією України, давнім мистецтвом, шукаючи там генези духовного життя предків, прагнучи, за її словами, наблизити давні епохи до сучасності. Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.

Королева Наталена Андріанівна (Кармен-Альфанса-Естрелья-Наталена Королева) не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв’язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів


На шлях українського письменства». Гірко переживала вона свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що супроводжувало її у 1940 — на початку 1960 рр.

Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але й те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури.