Революція, по Блоці, всемирна, загальна й неостановима. Вона втілилася для нього з найбільшою повнотою в образі нестримного «світової пожежі», що спалахнув у Росії й буде ще довго розпалюватися усе більше й більше, переносячи свої вогнища й на Захід і на Схід — доти, «поки не запалає й не згорить увесь старий світ ущент». Про таку вогненну всесвітню буру Блок мріяв все життя й у Великій Жовтневій революції радісно побачив здійснення своєї заповітної мрії. Він дивився вперед, бачив, що задумано», і в романтичній насназі готовий був прийняти задумане за вже свершившееся.

Він затверджував, що мир не тільки «вступив у нову еру», але «уже перешикувався», що повернення до минулого немає й бути не може, що як не стало й не буде ніколи старої Росії, так само не буде й усього іншого капіталістичного миру — ні Англії, ні Німеччини, ні Франції, що старий мир з його цивілізацією, державністю, релігією, мистецтвом - «уже розплавився».

«Мир вступив у нову еру. Та цивілізація, та державність, та релігія — умерли. Вони можуть еше повернутися й існувати, але вони втратили буття, і ми, що були присутнім при їх смертних і виродливих корчах, може бути, засуджені тепер бути присутнім при їхньому гнитті й тлінні». Із цього переконання Блок, звертаючись до завдань мистецтва, робить два вирішальні висновки: «Художникові слід палати гнівом проти всього, що намагається гальванізувати труп»; «художникові слід готуватися зустріти ще більш великі події, що мають наступити, і, зустрівши, зуміти схилитися перед ними».

Зі сказаного ясна суть блоковского розуміння революції як стихійного й необоротного процесу, — розуміння, що обумовило як сильні, так і слабкі сторони того, що поет написав про Жовтневу революцію

Блоковское розуміння Жовтневої революції у всій його повноті й цілісності втілене в «Дванадцяти» у символіці поеми, у її образності, у всій її художній структурі. У поемі послідовно застосований художній прийом, заснований на ефекті контрасту. Відразу впадає в око, що зображення будується в ній на чергуванні мотивів нічної темряви й сніжної хуртовини: Чорний вечір Білий сніг. Ця плакатно різка («у дві фарби») колірна символіка чітко ясна по своєму змісті. Вона знаменує два життєві, історичні початки: низьку й високе, неправду й правду, старе й нове, минуле й майбутнє — усе, що протиборствує як на всьому світі, так і в кожній людській душі. Символіка ця соціально прояснена, у ній — відбиття й художнє узагальнення реально-історичних явищ. Чорне — це смертельно поранений, але ще запекло опірний старий мир з усім його спадщиною

Це не що тільки йде в минуле толстозадая Свята Русь із її буржуями, витіями, попами, баринями, повіями, городовими, панськими «етажами» і золотими іконостасами, але також і те, чим старий мир затемнив, отруїв і покалічив мільйони людських душ: відчайдушне буйство, горе гірке й спрага «солодкого життя», дешева кров, усіляка жорстокість і дикість. Біле, точніше світле: біле й червоне (між цими колірними категоріями немає принципової різниці) — це вільна заметіль, очисна пожежа, білосніжний віночок Ісуса Христа, червоний прапор, вся праведна, чиста, святе, революція

Для характеристики цього миру, що звалився, Блок знайшов дивний по силі презирства образ, незвичайно сміливий у своїй новизні. Можна було в десятий, у сотий раз зобразити старий мир колосальним Молохом, що перемелює людські життя, апокаліпсичним Звіром, стоголовой Гідрою, ще яким-небудь чудовиськом. Блок сказав просто й убийственно: «паршивий пес». Коштує буржуй на перехресті И в комір сховало ніс, А поруч тиснеться вовною твердою хвіст, Що Піджав, паршивий пес. Коштує буржуй, як пес голодний, Коштує безмовний, як питання. І старий мир, як пес безрідний. Коштує за ним, піджавши хвіст. Образ «паршивого пса», як бачимо, збагачений додатковими епітетами, відтінками, подробицями: пес названий ще й жесткошерстним, голодним, безрідним, а далі — злиденним, що шкутильгає, шолудивим, холодним, вовком і ще раз безрідним. Всі ці епітети й відтінки говорять самі за себе: Блок хоче як можна безжальніше розвінчати старий мир, стерти його ореол мнимої величі й колишньої сили