Салтиков-Щедрин, безсумнівно, письменник гоголівської школи. Але існує й чимале розходження у формах прояву гумору у двох найбільших російських сатириків. Але справедливому спостереженню академіка А. С. Бушмина, «якщо до гоголівського гумору застосовна формула «сміх крізь сльози», те більше відповідної щедринскому гумору буде формула «сміх крізь презирство й обурення».

Найглибший аналіз суспільно-політичному життю й людській психології, нещадний реалізм, блиск фантазії, уїдлива дотепність, що переходить у скорботний сарказм, порию приближающийся до трагедії, неповторний стиль із характерними тільки для Щедріна влучними образами, порівняннями, несподіваними словосполученнями (іноді в науці їх називають «щедринизмами») - все це надавало його творчості величезну силу викриття, гніву й пристрасті.

Про сатира автора «Історії одного міста» можна сказати словами Некрасова:

  • «Те серце не навчиться любити, Що утомилося ненавидіти». Ненависть Салтикова-Щедрина, його викриття, його сміх були перейняті прагненням виховати «майбутньої людини». Він був переконаний у тім, що саме література здатна зіграти величезну роль в «подготовлении ґрунту майбутнього»

Тому письменник уважав літературу справою надзвичайно серйозним і розраховував на таке ж відповідальне відношення до неї з боку читачів. У його добутки треба вчитуватися, напружено стежити за розвитком думки сатирика, порию навіть розгадувати зміст окремих образів і натяків. Але зате яке багатство змісту розкривається перед уважним читачем, яке художня насолода він одержить! Адже Салтиков-Щедрин доріг для нас не тільки як виразник передових ідей свого часу, але і як чудовий письменник, що володів величезним художнім талантом.

Не було в другій половині XIX в. ні в росіянці, ні у світовий літературах сатирика, рівного по масштабі Салтикову-Щедрину.

Його сатира містила в собі зображення дійсності у формах самого життя, глибокий психологізм, тонкість аналізу внутрішнього миру людини й одночасно гротескність, деформацію звичних пропорцій, «кукольность» персонажів, заострение й фантастичність сюжетів, пародійність, переосмислення ситуацій і героїв з інших літературних джерел. Іносказання, «езопівська манера» листа були не тільки прикриттям від цензури; вони виявлялися ефективним засобом сатиричного зображення життя, дозволяючи підійти до тих або інших явищ із несподіваної сторони й дотепно освітити їх. Щедрін користувався винятковою популярністю у своїх сучасників. Він викликав замилування в друзів, роздратування у ворогів, але байдужим не залишався ніхто. Його любили або ненавиділи; середини не було.

Відзначаючи величезне пропагандистське значення сатирика, Бєлінський писав в 1892 р.: «Добре б взагалі від часу до часу згадувати, цитувати й розтлумачувати в «Правді» Щедріна й інших письменників «старої» народницької демократії».

Салтиков-Щедрин зробив благотворний вплив на подальший розвиток російської демократичної літератури починаючи зі своїх сучасників, поетів і письменників сатиричного журналу «Іскра», Гл. Успенського, Лєскова, надалі Чехова. В XX в. сатиричні традиції Щедріна відбилися в ряді творів Горького, Маяковського, Булгакова, інших письменників.

Творчість Салтикова-Щедріна зіграло значну роль у посиленні сатиричного напрямку й у поглибленні критичного реалізму в українській літературі. Не випадково саме Шевченко першим оцінив все принципове значення вже ранніх добутків сатирика в процесі демократизації як росіянці, так і української літератур. 5 вересня 857 р. великий український поет записав у своєму Щоденнику: «Як гарні «Губернські нариси»... Я благоговію перед Салтиковим». І далі Шевченко дуже точно визначив, що Щедрін ставиться до числа «геніальних учнів» Гоголя. Подібну точку зору висловлювали й передові представники російського революційно-демократичного руху.

Заклик Шевченко - випливати по шляху, прокладеному Гоголем і Салтиковим-Щедриним, знайшов своє втілення насамперед у творчості Марко Вовчок, що була активною учасницею як українського, так і російського літературного процесу. Її постійне співробітництво спочатку в «Сучаснику», а потім і в «Вітчизняних записках» мало важливе значення в історії російсько-українських літературних зв'язків. Критики цих журналів, включаючи самого Салтикова-Щедрина, зустрічали добутку української письменниці незмінно позитивними відкликаннями.

Ще при житті сатирика з'явилися переклади його добутків на українську мову. В 870 р. у львівському журналі «Правда» була опублікована «Повість про те, як один мужик двох генералів прокормив» у перекладі И. Нечуя-Левицького. Особливо видатну роль у вивченні й пропаганді творчості Салтикова-Щедрина зіграв Франко. Він перевів ряд сатир російського письменника, зокрема главу з «Історії одного міста»: «Про корени походження глуповцев», що пристосував до галицкой життя, додавши їй місцевий колорит. У своїх статтях про Салтикове Франко продемонстрував прекрасне знання основних добутків письменника, розуміння політичного й літературного значення його сатири.

И в подальшому розвитку української демократичної літератури традиції Салтикова-Щедрина проявлялися у творчості Панаса Мирного, Карпенко-Карого, Лесі Українки, Василя Стефаника, а також письменників України, які сприймають спадщина великого сатирика, гуманіста, патріота як приклад бойового наступального мистецтва, надзвичайно важливий для розвитку всієї багатонаціональної літератури.