Молить Бога Юговенків мати, Аби дав їй соколині очі Та сріблясті лебедині крила, Щоб смогла летіти на Косове, Позирнуть на девьятёх Юговенків, На старого батька їх Богдана; Що просила й випросила в Бога: Дав Господь їй соколині очі І сріблясті лебедині крила. Полетіла на Косове рівне, Знайшла мертвих Юговенків девьять І старого батька ЮгБогдана. Девьять списів встромлено над ними, На тих списах соколів є девьять, Коло списів девьять добрих коней, А в середці девьять левів лютих.

Ой, заржало девьять добрих коней, Зарикало девьять левів лютих, Заквилило й соколів ще девьять... Але мати дуже серце мала, Не зронила й однії слёзини; Забирає девьять добрих коней, Забирає девьять левів лютих, Забирає й соколів ще девьять, Та й вернулась до білдвору з ними. А невістки взріли матір з далі І побігли їй назустріч з двору: Заридало девьять сиріт ревно — Закувало удівонёк девьять; Враз заржало девьять добрих коней, Зарикало девьять левів лютих, Заквилило й соколів ще девьять... Але мати дуже серце мала, Не зронила й однії слёзини. Уночі ж, як по півночі стало, То заржав Демьянів кінь Буланко. Пита мати Демьянопву жінку: «Моя доню, Демьянопва жінко! Чого ж рже Демьянів кінь Буланко? Чи ще хоче білої пшениці, Чи жада він з Звепчана* водиці?»

* Звечан — річка невелика, але дуже бистра.

Одмовля їй Демьянопва жінка: «Ой свекрухо, Демьянопва мати! Кінь не хоче білої пшениці, Не жада він з Звечана водиці; А Демьян його так призвичаїв,— До півночі лиш оброк жувати, А з півночі вирушать в дорогу: То й сумує за своїм він паном, З жалю рже, що не привіз додому!»

І тут мати вдержала серденько

Не зронила й однії слёзини.

Як уранці почало світати,

Аж два круки чорні з поля линуть;

У крові їм по рамена крила,

Біла піна на дзёбах засохла.

Несуть круки юнакову руку

З золотим ще й перстнем на пальці;

Несуть руку, кидають на лоно

До тієї матері старої.

Взяла руку Юговенків мати, Зо всіх боків огляда криваву, Далі й кличе Демьянову жінку: «Моя доню, Демьянова жінко, Чи пізнала б ти, чия рука це?» Одмовля їй Демьянопва жінка: «Ой свекрухо, Демьянопва мати! Тот ручепнька нашого Демьяна! Я пізнала злоптий перстінь, мамо, Бо це той, що я дала на шлюбі!» Взяла мати Демьянопву руку, Зо всіх боків огляда криваву І до неї промовляє стиха: «Моя ручко, яблунятко красне! Де ж росло ти? Де тебе зірвато? Росло в мене, в матері на лоні, А зірвате на Косові рівнім!»

Напрудиплось тоді серце в нені, Напрудилось і розбилось з жалю, По синах, по девьятёх Югенках, По десятім Юг Богдані сивім.

(Пер. М. Старицького)