У вірші «Реквієм» Ганна Андріївна розповідає про тюремні табори в роки «ежовщини». Тут вона відбиває життя й долі мільйонів російських людей на власному прикладі й на прикладі доль «присуджених» жінок. Найстрашніше для неї - це вирок, переглянути який у ті роки було неможливим. Вирок - це безповоротне позбавлення людини чогось, радості життя; вирок - це шлях у нікуди, порожнеча. «Немов з болем життя із серця виймуть, Немов грубо горілиць перекинуть...». Але вирок не обов'язково до смерті, тому що в ті роки смерть була подарунком долі, а вирок взагалі до чого неминучому. Зараз існує думка, що безвихідних ситуацій не буває, а тоді вони були, і Ахматова змогла їх знайти й підкреслити. Ганна Ахматова - не тільки поет, але й жінка, а, насамперед, мати, тому вона не могла не писати про долі російських жінок, матерів.

Плач матері по вбитому сині, лемент збожеволілої баби, самітність молодої й гарної, але присудженої до розстрілу жінки - все це вона відбиває у своїх віршах. «Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам'янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив». Ці рядки говорять про те, що страждання матері, що втратила сина, не можна описати словами, тому що цей рубець на її серце вже ніколи не заживе, адже найстрашніше для матері - це пережити власних дітей.

И це, як ніхто іншої, розуміла Ахматова, коли переживала через арешт сина. «Сімнадцять місяців кричу, Кличу тебе додому. Кидалася в ноги катові, Ти син і жах мій». У вірші «Привіллям пахне дикий мед» відбивається кривавий жах тої епохи. Кров завжди залишиться тільки кров'ю, її вже ні чим не змити. Ніколи нікому не вдасться стерти «червоні бризи» навіть із королівських прекрасних долонь, адже нікому не дано права позбавляти людини життя, «великої радості життя». «Водою пахне резеда, И яблуком - любов, Але ми довідалися назавжди, Що кров'ю пахне тільки кров...». Поети за всіх часів попадали під увагу влади, тому що не сміли мовчати навіть у страшні роки для держави.

Так само й Ахматова у віршах «Привіллям пахне дикий мед» і «Наслідування вірменському», звертаючись до шотландської королеви, намісникові Рима або падишахові, насправді волає до справедливості з боку радянської влади, тим самим, потрапляючи під агресію. Вона з болем і докором говорить: «Так довівся ль синок мій по смаку И тобі, і дитинкам твоїм?».

Ми, люди, любимо розділяти радісні мінути зі своїми близьким. Іноді зустрічаємося з ними тільки тоді, коли і їм, і нам добре, але ні це в житті головне, головне - не залишити людину в сумні мінути, коли йому погано, і йому потрібний хтось хто б пожертвував чимсь заради його порятунку або хоча б розради. Іноді в мінути сумуй тобі не завжди зможе допомогти чуйний друг, якщо він не розуміє тебе, тоді людина звертається до поезії, тому що поети - єдині, хто можуть так точно відбити почуття на папері. А, прочитавши вірш, на душі легшає, тому що розумієш, що був уже хтось колись, хто це випробував і зміг би тебе зрозуміти, а розуміння з боку інших - невід'ємна частина щастя. У ХХ столітті все було ускладнено тим, що до поезії інших століть звернутися не можна, тому що не могли поети тих століть навіть представити, що відбувалося й відбувається тепер.

Поезія Ганни Ахматовій періоду її перших книг (“Вечір”, “Чіткі”, “Біла зграя”) - майже винятково любовна лірика. Її новаторство як художника виявилося спочатку саме в цієї традиційної, вічної, багаторазово використаної й, здавалося б, до кінця відіграній темі. Новизна любовної лірики А. Ахматовій відразу впадала в око сучасникам чи ледве не з перших її віршів, але, на жаль, прапор акмеизма, під яким устала молода поетеса, довгий час як би драпірував в очах багатьох її щирий, оригінальний вигляд і змушувало постійно співвідносити її вірші з різними поетичними плинами: те з акмеизмом, те із символізмом, а те з деякими чому-або модними теоріями, що виходили на перший план.

Виступавший на вечорі А. А. Ахматовій у Москві в 1924 році Леонід Гроссман дотепно й справедливо говорив: “Зробилося чомусь модним перевіряти нові теорії мовознавства й новітні напрямки стихологии на “Четках” і “Білій зграї”. Питання всіляких складних і важких дисциплін стали раптом дозволятися фахівцями на тендітному й тонкому матеріалі цих чудових зразків любовної елегії. До поетеси можна було віднести сумний вірш А. А. Блоку: її лірика й впрямь стала “надбанням доцента”.

Це, звичайно, почесно й для всякого поета зовсім неминуче, але це найменше відбиває те неповторне вираження поетичної особи, що дорого незліченним читацьким поколінням”. І дійсно, дві вийшли в 20-х роках книги про А. Ахматовій, одна йз яких належала В. Виноградову, а інша - Б. ейхенбауму, майже не розкривали читачеві ахматовскую поезію як явище мистецтва, тобто людського змісту, що втілилося в слові. Однак не можемо не віддати належне чудовому літературознавцеві Б. ейхенбауму. Найважливішої й, може бути, найцікавішою його думкою було висловлене положення про “романности” ахматовской лірики, про те, що кожна книга її віршів являє собою як би ліричний роман, що сходить до реалістичної прози й має до того ж у своєму генеалогічному древі саме російську традицію. Доводячи цю думку, він писав в одній зі своїх рецензій: “Поезія Ахматовій - складний ліричний роман. Ми можемо простежити розробку утворюючих його оповідальних ліній, можемо говорити про його композицію, аж до співвідношення окремих персонажів. При переході від одного збірника до іншого ми випробовували характерне почуття інтересу до сюжету - до тому, як розів'ється цей роман”.

ПРО “романности” лірики А. Ахматовій цікаво писав і Василь Гиппиус (1918). Він бачив розгадку успіху й впливу А. Ахматовій і разом з тим об'єктивне значення її любовної лірики в тім, що ця лірика прийшла на зміну померлої або просто відійшла на задній план формі рому- на. І дійсно, рядовий читач може недооцінити звукове й ритмічне багатство таких, наприклад, рядків: “і сторіччя ми плекаємо ледве чутний шерех кроків”, - але він не може не зачаруватися своєрідністю повістей - мініатюр, де в деяких рядках розказана теперішня драма. Такі мініатюри - оповідання про сірооку дівчинку й убитого короля, оповідання про прощання у воріт (вірш “Стисла руки під темною вуаллю...”), надрукований у перший рік літературної популярності Ганни Ахматовій. Потреба в романі для російського суспільства XX століття - потреба досить насущна. Роман став необхідним елементом життя, як кращий сік, що витягається, говорячи словами М. Ю. Лермонтова, з кожної її радості.

У ньому ввічнювалися серця зі своїми неповторними особливостями, і, звичайно, круговорот ідей, невловиме тло милого побуту. Але роман у колишніх формах, роман як плавна й багатоводна ріка, став зустрічатися усе рідше, став перемінятися спочатку стрімкими струмочками (“новела”), а там і миттєвими “гейзерами”, романами-мініатюрами. Саме в цьому роді мистецтва, у ліричному романі-мініатюрі, у поезії “гейзерів” Ганна Ахматова досягла великої майстерності. От один з таких романів (вірш “Сум'яття”):

Як велить проста чемність,

Підійшов до мене, посміхнувся,

Напівласкаво, напівліниво

Поцілуємо руки торкнувся

И загадкових, древніх ликів

На мене подивилися очі...

Десять років завмирань і лементів,

Всі мої безсонні ночі

Я вклала в тихе слово

И сказала його - дарма.

Відійшов ти, і стало знову

На душі й порожньо і ясно.

Роман кінчений.

Трагедія, що тривала цілих довгих десять років, умістилася в одній короткій події, одному жесті, погляді, слові. Багато центральних мотивів лірики А. Ахматовій нагадують теми російських соціально-психологічних романів: доля людини, невипадковість зустрічей людей і переплетення їхніх життєвих шляхів, тема провини й відповідальності за долі близьких