Міфи - це найстародавніші розповіді про навколишній світ. Слово «міф» має грецьке походження, відповідає українському слову «оповідь», «байка», «переказ». У міфах відбилося уявлення наших предків про різноманітні явища природи, походження життя на землі. У них переплелося уявне й дійсне, реальне й фантастичне. Міфи, які створили наші предки, розповідають про ті, як Бог створив Землю, чому сонце буває сумне, чому йде дощ, звідки взявся на землі вогонь. Створення міфів - не випадковість. Прадавні люди не малі наукових знань про більшість явищ і процесів, що відбувалися навколо них. Тому пояснювали всі так, як розуміли: земля утворилася із жмені піску з Дніпра, зорі на небі - це душі людей, вогонь з'явився завдяки Петру, який викрав його в чорта.

У міфах давніх українців втілилися їх поняття про добро й зло. За добро завжди віддячують добром. Співчутлива дівчина в страшну посуху напоїла останніми краплями води спраглих людей. А Бог за доброту дівчини віддячив: пославши на землю дощ. Про цю подію нагадує сузір'я, яку здавна називають в Україні Зоряним Возом. У міфі «Про вогонь» розповідається, що вогонь, до якого господар ставитися добрі, береже його збіжжя. Вогонь може спалити садибу того господаря, який ставитися до нього злі.

Чимало міфів пов'язані з тими богами, у яких вірили українці. Як відомо, наші пращури були язичниками. Чимало різноманітних богів оберігало їх життя й дім від випадковостей. Були й такі, які завдавали шкоди.

Деякі уявлення наших предків про своїх язичницьких богів досі залишилися в нашій мові. Мі вживаємо ці слова й вирази, хоч не знаємо, що пов'язані смороду з міфами давніх слов'ян і їх вірою в різних богів. Мі кажемо: «Дай, Боже!» Вважається, що цей вислів пов'язаний з іменем Дажбога - бога сонця, до якого наші предки зверталися з будь-якими проханнями.

Рід, батьківщина... Ці слова чули всі. Пов'язані смороду з богом Родом, який створив світ і тримає в руках книгу доль усіх, хто народжується. Від імені богині Берегині з'явилися в нашій мові слова «берегти», «оберіг».

Кілька віків минуло з тої години, як з'явилися міфи давніх українців. Алі читати їх цікаво й сьогодні: у них переплелися фантазія й мудрість наших предків.

Стародавні слов'яни вважали Сонце, Блискавицю й Вогонь - два небесних полум'я й одне земне - рідними братами, синами Небеса й Землі.

Бога Сонця називають Дажбогом- богом, який дає всі блага. Тому Дажбог втілює першу частину міфологічного протиставлення: Частка - Недоля (Злидні).

Слов'яни дуже любили Сонце. Воно щезає ввечері, начебто приборкане рукою Смерті, і постійно шкірного ранку знову з'являється в усьому своєму блиску та величі. Вісь чому Сонце сприймалось і як живий істота, і як істота безсмертний, божественна. Як вічно чисте світило, що збуджує земне життя, Сонце вважалось божеством благим, милосердним. Його ім'я стало синонімом щастя.

До Дажбога-Сонця герої слов'янських міфів і казок звертаються у важких випадках. Божество дня, співчуваючи нещастю, допомагає їм.

Дажбог, син Сварога, їздить по небу на чудесній колісниці, у якові запряжена четвірка

від вогненного щита, який Дажбог возити йз собою. Вночі Дажбог із заходу на схід вимірює нижнє небо й світить Нижньому Світові. Двічі на добу, вранці та ввечері, він перетинає Океан-Море на човні.

У човен Дажбога запряжені водоплаваючі птахи - гусаки, хитавиці, лебеді. Зменшене зображення хитавиці з головою коня - це оберіг, амулет, талісман. Слов'яни вірили, що оберегла « хитавиця-кінь» врятує їх, що Дажбог допоможе, де б він не знаходився.

В «Слові об полицю Ігоревім» наші пращури названі Дажбожими онуками, тобто онуками бога Сонця. Дружина Дажбога — Ранкова Зоря. Шкірного долі, під година великого свята літнього сонцестояння слов'яни урочисто святкували їхній шлюб. Дажбог — один із перших законодавців. Він започаткував літосчислення за сонячним календарем.

Слов'яни вважали Сонце всевидячим оком, яку суворо наглядає за мораллю людей, за виконанням законів. Тому злочинці чекали ночі, щоб укритися не тільки від земного, а й від небесного правосуддя. Спочатку Сонце постає як сила, яка карає нечисту силу темряви й холоду, а потім і як сила, що карає моральне зло - неправду й нечесність.

Кара Дажбога - довга спека - веде за собою неврожай і мори. Спека виникає як гнів розлюченого божества, яку карає смертних своїми вогняними стрілами - пекучими променями. Ярославівна в «Слові об полицю Ігоревім» звертається до Сонця як до святого, алі дуже гнівливого пана:

  • Святий, огненний пані!
  • Спалив єси луги, степу,
  • Спалив і князя, і дружину,
  • "Спали міні на самоті!
  • (Т. Шевченко «Плач Ярославни»)

Дажбог опікує орачів і сіячів. Він наділяє людину фізичною силою, здоров'ям, мудрістю, майстерністю. У літописах його називають пращуром русичів.

Бог Сонця є охоронцем ключів земних. Дажбог зачиняє землю на зиму й віддає ключі птахам, які відносять ключі у вирій - країну душ, що відійшли. Навесні птахи повертають ключі й Дажбог відчиняє землю.

  • Дажбог - один з богів пантеону князя Володимира.
  • Його день середа,