В «Лівші» дивна літературна доля. З'явившись у пресі, ця річ відразу придбала популярність, а от критика зустріла її неоднозначно. Лєскова обвинувачували у відсутності патріотизму, у глузуванні над російським народом, але в одному критики були згодні: автор наслухався оповідань тульських мастерових і «сфабрикував» з них свого «Лівшу». Тим часом розповідь придумана автором від першого до останнього слова. І всі нібито народні слівця винайдені їм

Разюче, як знав, почував, любив народ ця людина. Так глибоко й серйозно не вивчав росіянку душу ніхто з письменників

«Лівша» - добуток невеселе. У ньому начебто все просто, але кожне слово двоїться, за посмішкою ховається іронія, за любов'ю - біль, образа. От чудові тульські майстри, що підкували англійську сталеву блоху без «мелкоскопов», але механизм-то вони зіпсували: блоха більше не танцює. От Лівша в англійців, що спокушають його грішми й нареченою. Дивиться він на англійських робітниках і заздрить, але при цьому рветься додому, так так, що на кораблі все запитує, де Росія, і дивиться в ту сторону. І поспішає привезти додому важливий англійський «секрет», якого не відкрили ні царі, ні генерали

А як зустрічає його Росія? Англійського шкіпера - теплою постіллю, докторською турботою. Лівшу - кварталом, тому що немає в нього «тугамента». Роздягнули бідолаху, невзначай упустили потилицею об парапет, і поки бігали в пошуках те Платова, те доктори, Лівша вже кінчався. Але, і вмираючи, пам'ятав про «секрет»: не треба рушниці зсередини цеглою чистити! Вони стріляти не годяться! Але не дійшов важливий «секрет» до государя - кому потрібні ради простолюдина, коли генерали є. А добре слово про майстра, що майстерністю своїм заступився перед англійцями за весь російський народ, сказав лише англієць: «У нього хоч і шуба овечкина, так душу человечкина».

Гірка іронія й сарказм Лєскова доходять до межі. Він не розуміє, чому Русь, що народжує вмільців, геніїв майстерності, своїми ж руками з ними розправляється. А що стосується рушниць - це невигаданий факт. Рушниці чистили товченою цеглою, і начальство вимагала, щоб стовбури блискали зсередини. А усередині-те - різьблення... От і знищували її солдатики від надлишку ретельності

Боляче Лєскову від того, що ми старанно руйнуємо те, що може врятувати нас у лихий час. В "Лівші" дивна літературна доля. З'явившись у пресі, ця річ відразу придбала популярність, а от критика зустріла її неоднозначно. Лєскова обвинувачували у відсутності патріотизму, у глузуванні над російським народом, але в одному критики були згодні: автор наслухався оповідань тульських мастерових і "сфабрикував" з них свого "Лівшу".

Тим часом "Лівша" придуманий Лєсковим від першого до останнього слова. І всі нібито "народні" слівця винайдені ім. Разюче, як знав, почував, любив народ ця людина. Так глибоко й серйозно не вивчав росіянку душу ніхто з письменників. Маси називають "мовчазним народом". У Лєскова він заговорив

"Лівша" - невесела казка, у ній начебто все просто, але кожне слово двоїться, за посмішкою ховається іронія, за любов'ю - біль, образа. От чудові тульські майстри, що підкували англійську сталеву блоху "без мелкоскопов", що вчилися "по Псалтирі й Напівсоннику". Але... адже механізм вони зіпсували: блоха більше не танцюється

От Лівша в англійців, що спокушають його грішми й нареченою. Дивиться він на англійських робітниках, у яких учень іде "без бойла", заздрить. І рветься додому, так так, що на кораблі все запитує, де Росія, і дивиться в ту сторону. І поспішає привезти додому важливий англійський "секрет", якого не відкрили ні царі, ні генерали

А як зустрічає його батьківщина? Англійського шкіпера - теплою постіллю, докторською турботою. Лівшу - кварталом, тому що немає в нього "тугамента". Роздягнули бідолаху, невзначай упустили потилицею об парапет, і, поки бігали в пошуках те Платова, те доктори, "Лівша вже кінчався, тому що в нього потилиця про паратет розколовся". І, умираючи, відкрив "секрет": не треба рушниця зсередини цеглою чистити! Вони стріляти не годяться!

Але не дійшов важливий "секрет" до государя. А добре слово про майстра, що майстерністю своїм заступився за весь російський народ перед англійцями, сказав англієць: "У нього хоч і шуба овечкина, так душу человечкина".

Іронія й сарказм Лєскова доходять до межі. Він не розуміє, чому Русь, що народжує вмільців, геніїв, поетів, своїми ж руками з ними розправляється. А що стосується рушниць - це невигаданий факт. Рушниці чистили товченою цеглою, і начальство вимагала, щоб стовбури блискали зсередини. А усередині-те - різьблення... От і знищували її солдатики від надлишку ретельності. Боляче Лєскову від того, що ми старанно руйнуємо те, що може нас урятувати в лихий час